Причини багатьох невдач, з якими стикнулась українська армія наприкінці 2024 року, слід шукати роком раніше, коли на Ставці Верховного головнокомандувача затверджувався річний мобілізаційний план. Пропозиція Залужного полягала в тому, що армію на наступний рік треба поповнити 450-500 тисячами людей. Ми не знаємо, чи передбачалась ця кількість військ для нового наступу чи лише для підтримки активної оборони, але ця цифра була офіційно озвучена 19 грудня 2023 року президентом Зеленським на прес-конференції.
«Це питання військових, головнокомандувача, Генштабу, вони звернулися на Ставці щодо питання мобілізації. Питання дуже чутливе… Вони звернулися щодо дефіциту, і вони запропонували мобілізувати додатково 450–500 тисяч людей. Це дуже серйозна цифра, я сказав, що мені потрібно більше аргументів», – сказав Зеленський.
Чому президент вирішив публічно повідомити про свою незгоду з пропозицією Залужного, здогадатись не так вже й складно. Посилення мобілізації – вкрай непопулярна тема серед більшості українців. Зеленський неодноразово намагався уникати рішень, які можуть знизити його шанси на переобрання на другий термін. Оголосивши про наявність різних точок зору з генералом Залужним щодо питання мобілізації, президент хотів продемонструвати громадянам, що головнокомандувач ЗСУ пропонує непопулярне рішення, тоді як президент виступає проти цього і тим самим рятує багатьох людей від призиву до війська.
У підсумку Зеленський вирішив обмежити мобілізаційний план на 2024 рік приблизно 250 тисячами людей. Військове керівництво отримало лише половину тих людей, яких воно потребувало.
Точна цифра мобілізованих до війська у 2024 році у зв’язку з дією воєнного стану залишається засекреченою. Але відомо, що 3 листопада 2024 року народний депутат, секретар комітету Верховної Ради з питань національної безпеки, оборони та розвитку Роман Костенко заявив, що з травня по листопад до ЗСУ було призвано приблизно 200 тисяч людей.
Слід зауважити, що до 18 травня 2024 року (коли закон про посилення мобілізації вступив в дію) призов до війська в країні йшов вкрай важко, і лише тиск американців змусив Зеленського ухвалити цей законопроект через підконтрольну йому більшість у парламенті. Це сталося 11 квітня 2024 року.
Проблема нестачі військ почала проявлятись ще до звільнення Залужного, в січні-лютому 2024 року, під час боїв за Авдіївку – невелике місто у 15 кілометрах від Донецька. Тоді вперше стало помітно, що українська армія не має сил для контратак навіть за наявності вигідних для цього умов. Наприклад, коли при наступі на українські позиції у росіян були незахищені фланги.
Битва за Авдіївку, в якій росіяни втратили щонайменше 15 тисяч убитих, продемонструвала нову тактику української армії: ар’єргардні бої: повільний відступ з нанесенням ворогу максимальних втрат за допомогою дронів. Тактика росіян полягала в піхотному наступі малими групами, незважаючи на втрати серед особового складу.
Крім нестачі військових, в 2024 році українська армія зіткнулась з проблемою відсутності підготовлених оборонних рубежів. Як не дивно, але за два роки війни ніхто не потурбувався про наявність другої лінії оборони навіть на найбільш критичних ділянках фронту. Таким чином, відступ проходив в набагато гірших умовах, ніж це могло бути при наявності оборонних ліній. Після втрати першої лінії оборони українські солдати відступали до найближчого населеного пункту, на непідготовлені позиції.
На відміну від командування ЗСУ, росіяни будували повноцінні оборонні лінії з мінними полями. Причому дуже швидко. Під час Курської наступальної кампанії, коли українці за кілька днів захопили Суджу – невеличкий районний центр Росії та навколишні села, росіяни за лічені тижні побудували оборонну лінію біля міста Курчатов. Поблизу нього знаходиться Курська атомна станція і в Кремлі серйозно побоювались, що метою наступу українців є захоплення АЕС.
У 2024 році вже не можна було заперечувати той факт, що за два роки війни росіяни краще адаптувались до бойових дій. Вони швидше і краще будували укріплення, незважаючи на нестачу бронетехніки їхня тактика інфільтрації малими піхотними групами давала результат. Вони першими почали застосовувати дрони на оптоволокні, які захищені від засобів радіоелектронної боротьби. Ще однією суттєвою перевагою росіян були керовані авіабомби та багатократна перевага в кількості ракет. Хоча ЗСУ за допомогою американською ракетної системи HIMARS неодноразово знищували важливі військові цілі, цих ракет було не так багато.
Відсутність ліній оборони у Зеленського пояснювали тим, що у 2022-23 роках українська армія готувалась до наступу. За цією логікою оборонні споруди були не потрібні. Про те, що росіяни теж можуть піти в наступ, чомусь ніхто не подумав.
Ще одним недоліком стала корупція на будівництві. Якщо у росіян за оборонні лінії будували інженерні війська, які підпорядковувались армійському командуванню, то у українців була інша система. Держава виділяла мільярди обласним військовим адміністраціям, на чолі яких були, як правило, цивільні чиновники, призначені президентом. Ці адміністрації наймали наближені до влади приватні компанії, які, отримавши гроші, будували оборонні лінії. Через відсутність прямої координації з військовими іноді траплялось, що ці оборонні споруди побудовані зовсім не там, де треба. До того ж, їхня якість була гірша, ніж у росіян.
Після втрати Авдіївки 16-17 лютого 2024 року проблема відсутності ліній оборони стала публічною. Але чи змінило це ситуацію? Ні. Тоді як росіяни надавали велике значення суцільним лініям оборони, українське командування вперто відмовлялось від цієї тактики. У підсумку російські війська, маючи чисельну перевагу, продовжували наступ. У серпні майже без бою було втрачено місто Новогродівка, у жовтні – місто Селідове. На відміну від Бахмуту та Авдіївки, ці два міста не сильно постраждали від руйнувань.
Восени 2024 року окупанти наблизились до 60-тисячного Покровська – останнього відносно великого міста на шляху до Дніпропетровської області. Отримавши майже неушкодженими Новогродівку та Селідове, росіяни спочатку вирішили відмовитись від штурму, віддавши перевагу глибокому охопленню міста з півдня. Варто зауважити, що на південь від Покровська ситуація була теж дуже важка. Наприкінці вересня після важких боїв українська армія відійшла від міста Вугледар, яке вважалося ключовим населенним пунктом для будь-яких наступальних дій ЗСУ в майбутньому: як в напрямку Маріуполя, так і Токмака.
У січні 2025 року, після важких боїв, які тривали три місяці, українські війська залишили Курахове – невелике місто на півшляху між Покровськом та Вугледаром. Якщо подивитись на карту лінії фронту станом на січень 2025 року, не можна не помітити, як впевнено росіяни вели наступ в районі Покровська. Вони наступали вузьким фронтом, без захисту флангів. Теоретично, у випадку контрнаступу ЗСУ окупанти могли потрапити в оточення. Однак вони не звертали увагу на цей ризик. Українські війська не мали сил для контрнаступу. Причиною цього були нестача солдатів та суперечливі пріоритети військово-політичного командування. Курська операція та утримання невеликого плацдарму Кринки на лівому березі Дніпра забрали чимало резервів.
У питанні поповнення військ Путін і Зеленський пішли різними шляхами. Після обмеженої мобілізації восени 2022 року, яка допомогла стабілізувати фронт, російське Міністерство оборони вирішило залучати до армії переважно соціально неблагополучних людей (злочинців, боржників, безробітних), пропонуючи їм за підписання контракту від 2 до 3 мільйонів рублів (20-30 тисяч доларів). Пізніше сума зросла до 4 мільйонів. Крім цього, кожного місяця російські військові в Україні отримували по 200 тисяч рублів (2100 доларів).
В Україні мобілізація проходила вкрай неефективно. Два роки Зеленський відмомлявся від ідеї фінансових стимулів за підписання контракту, хоча цей метод довів свою перевагу в Росії. Українські військові на лінії фронту отримували досить велику зарплату: 100-120 тисяч гривень щомісяця (2400-2800 доларів). Такий розмір грошового забезпечення навіть дозволив залучити до Інтернаціонального легіону в складі ЗСУ кілька тисяч іноземців: переважно з Колумбії та інших країн Латинської Америки.
Підсумовуючи оцінку боєспроможності обох армій у 2024-2025 роках, треба визнати, що росіяни адаптувались до тривалої війни краще, ніж українці. Це було зумовлено наступними чинниками:
- Широке застосування керованих авіабомб (КАБ). Ця технологія дозволяла вражати позиції українських військових і цивільні об’єкти з відстані 40-70 кілометрів. Російські військові літаки не потрапляли в зону дії ППО.
- Велика перевага в живій силі. На деяких ділянках фронту росіяни мали щонайменше втричі більше піхоти.
- Росіяни першими почали застосовувати оптоволоконні дрони, які не потрапляють під дію засобів радіоелектронної боротьби. Українці почали наздоганяти росіян у застосуванні таких дронів лише влітку 2025 року.
- Значна перевага в ударних дронах та повне домінування в ракетному озброєнні. Російські далекобійні дрони типу “шахед” (Герань) мали кращі технічні характеристики, ніж українські.
- Росіяни краще і швидше будували оборонні укріплення. На відміну від української “мобільної оборони”, вони покладались на суцільні лінії оборони, які довели свою ефективність.
- Жорстокість командування та особового складу російської армії по відношенню до мирного населення. На Донбасі росіяни без жодних сентиментів запускали керовані авіабомби по багатоквартирних будинках, незважаючи на те, що в них живуть люди. Російські пілоти дронів неодроразово вбивали звичайних перехожих на вулицях Херсона.
- Росіяни краще експерементували з новими тактиками наступу. Вони перші почали масово застосовувати мотоцикли для швидкої доставки піхоти на лінію бойового зіткнення, першими почали встановлювати на бронетехніку металеві конструкції для захисту від дронів. Російска тактика інфільтрації також демонструвала успіх. Оскільки українці не мали суцільної лінії оборони, траплялись непоодинокі випадки, коли малі піхотні групи з 2-4 росіян пішки заходили у населений пункт і накопичувались у підвалах.
- За виробництво зброї у росіян відповідали державні підприємства, тоді як українці переважно покладались на приватні компанії. Державне виробництво в умовах военного стану було більш ефективним.
Що стосується переваг української армії, то до цього списку слід віднести наступне:
- Українці довгий час, з 2023 до весни-літа 2025 року, мали перевагу в кількості та застосуванні FPV-дронів. Українські пілоти дронів в цілому були краще підготовлені, ніж російські пілоти.
- Наявність високоточної зброї. Американські ракетні комплекси, французька та чеська самоходна артилерія демонстрували кращий результат, ніж російські аналоги.
- При всіх недоліках оборонної тактики ЗСУ вона мала великий плюс: втрати українців були щонайменше вдвічі менші, ніж втрати росіян.
- Українці першими почали застосування морських безекіпажних катерів. Через це, а також через ризик ракетних ударів, російський Чорноморський флот був евакуйований з Севастополя у Новоросійськ. Росіянам не вдалось заблокувати морську торговлю через українські порти – вони самі були заблоковані в східній частині Чорного моря.
- Влітку 2025 року українці почали масові удари далекобійними дронами по російських нафтопереробних заводах, що спричинило зростання цін на бензин практично по всій Росії та скорочення експортних надходжень до бюджету. Якби ця тактика почала застосовуватись ще в 2023 році, Україна мала б більш вигідні позиції на переговорах.
Станом на осінь 2025 року російська армія володіла ініціативою майже на всіх ділянках фронту. Незважаючи на наявність окремих переваг, перерахованих вище, ЗСУ критично не вистачало піхоти, а тактика маневреної оборони, яку обрав український Генеральний штаб, виявилась невдалою.