2. Лазаренко, который показал всем путь

Чтобы понять, почему Зеленский не остался в сфере производства развлекательного контента, а победил на выборах президента, нужно начать с истории Павла Лазаренко — премьер-министра Украины в 1996-1997 годах и, пожалуй, самого скандального политика той эпохи. С главным героем нашей книги он никогда не встречался, но деятельность Лазаренко косвенно повлияла на события, которые, в конце концов, и привели Владимира Зеленского к власти.

В 1990 году бывший агроном, затем второй секретарь Коммунистической партии Новомосковского района Днепропетровской области, занял неожиданно высокое место в местной иерархии. В 37-летнем возрасте Павла Лазаренко избрали главой Днепропетровского областного совета. Через два года после распада СССР молодой чиновник независимой Украины стал полноправным хозяином целого региона — президент Леонид Кравчук назначил его своим представителем на Днепропетровщине.

В отличие от многих других региональных лидеров, криминальные способности которых не шли дальше привычного взяточничества, Павел Лазаренко быстро понял, какие возможности ему может принести капитализм в сочетании с государственным постом. Почти сразу после назначения на должность представителя президента он создал хитрую схему, по условиям которой каждый крупный бизнес в вверенном ему регионе должен платить определенную сумму в личный фонд Лазаренко.

А как же правоохранительные органы? В том-то и суть, что правоохранительные органы подчинялись главе области, и ни один прокурор не осмелился инициировать и расследовать подобное дело. Что касается Киева, то, во-первых, до столицы далеко, а во-вторых, большие деньги способны удивительным образом закрывать глаза и в Киеве.

В одном из интервью, уже после завершения своей бурной карьеры, Павел Лазаренко похвастался, что именно он дал “дорогу в жизнь” будущим олигархам и политикам из Днепропетровска: Пинчуку, Коломойскому, Тимошенко и Тигипко. Возможно, какая-то доля правды здесь есть, если речь идет о Юлии Тимошенко. Но был ли Лазаренко “крестным отцом” Коломойского или Пинчука?

На счет этого есть большие сомнения. Оба будущих олигарха не входили в мафиозную структуру губернатора. Они просто подчинялись ему и играли по его правилам. В то время Лазаренко был могущественным главой крупнейшего региона Украины, а Пинчук и Коломойский были просто двумя местными бизнесменами, которые должны платить хозяину области за право зарабатывать деньги на его территории.

Пинчук и Коломойский не только платили определенные суммы в фонд главы облгосадминистрации, но и согласились отдать ему часть своего бизнеса. По данным украинской версии журнала Forbes, в 1996 году Лазаренко приказал Коломойскому и его бизнес-партнеру Боголюбову переписать на своего водителя, Леонида Гадяцкого, 16,7% нефтяной компании “Сентоза Лтд” и отдать 14% акций компании “Солм”, владевшей третью ПриватБанка. Следует заметить, что после получения доли в чужом бизнесе, как водится в порядочных рэкетиров, Павел Лазаренко всячески способствовал развитию ПриватБанка.

В 1995 году молодой чиновник из Днепропетровска пошел на повышение, переехал в столицу и стал первым вице-премьером Украины. А еще через год он занял самый высокий после президента пост главы правительства. К тому времени Павлу Ивановичу было всего 43 года.

Почему Кучма согласился на назначение его премьер-министром? Этому способствовало несколько факторов. Лазаренко уже имел собственную фракцию “Единство” в парламенте. Приближался момент принятия новой Конституции, поэтому президенту требовались дополнительные голоса депутатов. Кроме того, Леониду Кучме не очень нравился предыдущий премьер-министр — бывший генерал КГБ Евгений Марчук. В нем он видел возможного конкурента на предстоящих президентских выборах, тогда как Лазаренко всячески уверял Кучму в своей преданности. Ну и к тому же губернатор Днепропетровской области производил впечатление эффективного менеджера, который мог быстро наводить порядок. Хватка, хитрость, выносливость – это была его стихия.

Считается, что именно Лазаренко придумал порочную практику покупки депутатов Верховной Рады. Под термином “покупка” подразумевается переманивание в свою фракцию формально независимых депутатов, избранных по одномандантному округу, а также депутатов из других фракций.

Кучма и Лазаренко проработали вместе чуть больше года. Никаких особых прорывов в экономике молодое дарование из Днепропетровска не показало. А вот теневые масштабы деятельности Павла Лазаренко Кучму тревожили. Президенту была безразлична коррупция — он прекрасно знал, чем занимается премьер-министр и до определенного времени его это вполне устраивало. Но Лазаренко сосредоточил в своих руках большие финансовые ресурсы, а до выборов оставалось чуть больше двух лет. Кучма планировал переизбраться на второй срок, поэтому любой премьер-министр, которого ежедневно показывают всей стране по телевизору, априори являлся для него потенциальным конкурентом.

2 июля 1997 года Павла Лазаренко уволили с должности главы правительства якобы “по состоянию здоровья”. Казалось бы, после этого он должен уйти в тень. Утратив политическую защиту от преследования со стороны правоохранительных органов, бывший премьер-министр, как минимум, должен был осторожно относиться к Кучме, поскольку президент контролировал Генеральную прокуратуру, МВД и СБУ. Однако Лазаренко настолько поверил в собственную счастливую судьбу, что решил стать лидером оппозиции и вернуться к власти. Позже выяснилось, что это была его самая большая ошибка.

Здесь следует несколько слов добавить о том, откуда у бывшего агронома появились огромные, по меркам того времени, финансовые ресурсы. Регулярные поборы от Коломойского, Пинчука и других днепропетровских бизнесменов — это лишь вершина айсберга. Еще больше Павел Лазаренко заработал на газовом рынке, как неофициальный совладелец компании “ЕЭСУ”.

В начале 90-х  годов Лазаренко сблизился с местной бизнес-леди Юлией Тимошенко, когда-то начинавшей с пункта видеопроката, а затем перешедшей на торговлю нефтепродуктами и газом. Одно время бизнес-партнерами Тимошенко были Виктор Пинчук и Сергей Тигипко.

Благодаря сотрудничеству с представителем президента компания Тимошенко “Единые Энергетические Системы Украины” (ЕЭСУ) стала главным поставщиком газа на предприятия Днепропетровской области. В 1996 году, когда Павел Лазаренко стал премьер-министром, Тимошенко перешла на общеукраинский уровень и тоже переехала в Киев.

Покупая газ в Туркменистане по 36 долларов за 1000 кубометров, компания Тимошенко почти сразу же продавала его в Украине по 80 долларов. Так всего за несколько лет оба партнера: Тимошенко и Лазаренко заработали не менее 300 миллионов долларов. В 90-х годах это была фантастическая сумма.

О масштабах сотрудничества между двумя партнерами свидетельствуют показания для ФБР, которые 17 мая 2000 года дал бывший друг и соратник Лазаренко — Петр Кириченко. По его словам, Павел Лазаренко заплатил премьер-министру Марчуку 7 миллионов долларов за допуск компании Тимошенко на рынок торговли газом. Деньги перечислили на счет Марчука в Union Bank of Switzerland.

Что касается сотрудничества с Кучмой, что по свидетельству того же Кириченко, в личном разговоре, после своего увольнения с должности премьер-министра, Лазаренко ему сказал, что он должен Кучме 50 миллионов долларов, но он лучше потратит эти деньги для отстранения его от должности, чем вернет их президенту. За что Лазаренко был должен Кучме 50 миллионов, так и осталось загадкой. Также Кириченко в своих показаниям ФБР заявил, что, находясь на должности главы правительства, Лазаренко перечислил 3 миллиона долларов компании, которую контролировал помощник президента Александр Волков.

Никто из окружения Кучмы, включая Пинчука и Коломойского, так и не дал свидетельские показания против Лазаренко для американских правоохранителей. Хотя на публике президент Кучма регулярно называл бывшего премьер-министра главным коррупционером и виновником всех бед украинцев.

Судьба Юлии Тимошенко сложилась еще интереснее. Перебравшись в Киев, бывшая владелица видеосалона сделала головокружительную политическую карьеру. После краха Лазаренко она быстро сбросила его как токсичный актив, вышла из его партии “Громада” и создала собственный политический проект “Батькивщина”. Дважды становилась премьер-министром, находилась в оппозиции к президентам Кучме и Януковичу, из-за чего дважды сидела в тюрьме по фальсифицированным обвинениям. В итоге высшим достижением Юлии Тимошенко стало участие в президентских выборах 2010 и 2014 годов, где она дважды заняла второе место, уступив сначала Виктору Януковичу, а затем Петру Порошенко.

Но вернемся в 1997 год. После отставки Лазаренко автоматически получил статус депутата парламента (тогда в Верховной Раде действовала норма, по которой можно было совмещать депутатскую деятельность и работу в правительстве). Поставив перед собой цель снова стать премьер-министром, а возможно и президентом, он начал активно поощрять других депутатов переходить под свои знамена. Цена вопроса: 30 тысяч долларов за вступление во фракцию Лазаренко и 7000 долларов ежемесячно.

Покупка депутатов в стенах парламента, как раковая опухоль, быстро распространилась и на другие партии. Наибольших масштабов это явление достигло при президенте Януковиче. В 2012 году за вступление в провластную фракцию Партии регионов платили от 500 тысяч до 2 миллионов долларов плюс ежемесячная “зарплата” 30-50 тысяч долларов. Некоторым депутатам за вступление предлагали до 5 миллионов долларов.

Примерное в то же самое время в украинских партиях распространилась еще одна незаконная практика: продажа мест в парламент. Крупный бизнесмен без особых проблем мог стать депутатом Рады всего за 5-10 миллионов долларов. Как правило, и сейчас не менее 10% мест в парламентских фракциях занимают те, кто купил депутатское кресло в обмен на финансовую помощь перед выборами.

Со времен Лазаренко прошло уже почти 30 лет. И хотя переманивание депутатов в парламенте уже запрещено, неофициальные зарплаты платят и сейчас. По свидетельству нескольких депутатов, со скандалом вышедших из фракции “Слуга народа”, каждый ее участник ежемесячно получает от Офиса президента “в конверте” от 20 до 50 тысяч долларов. Максимальную сумму (50 тысяч долларов) платят главе комитета Верховной Рады. Заместитель председателя комитета каждый месяц получает 30 тысяч долларов. При этом официальная зарплата народного депутата составляет около 48 тысяч гривен (1200 долларов).

Следует заметить, что политическая коррупция широко распространена и в оппозиционных фракциях. Там тоже платят зарплаты “в конвертах”. В украинском парламенте финансовая мотивация − лучшая гарантия того, что депутат будет голосовать в унисон с лидером партии.

В цивилизованных странах подобные манипуляции считаются уголовным преступлением. Во-первых, ежемесячные подарки наличными или в криптовалюте не вносятся в налоговую декларацию. То есть, это, по меньшей мере, уклонение от уплаты налогов. Во-вторых, это взятка. В-третьих, источники происхождения этих денег весьма сомнительны. Например, в 2023 году фракция “Слуга народа” насчитывала около 200 депутатов. Даже по минимальному подсчету на содержание своей фракции Зеленский ежегодно тратил 50 миллионов долларов. Просто за то, чтобы депутаты не вели себя слишком самостоятельно, а дисциплинированно голосовали за нужные законопроекты.

Без сомнения, эти 50 миллионов долларов платит не лично Зеленский или Ермак из своих карманов. Очевидно, существует черная касса, которая наполняется из коррупционных источников: в первую очередь, из инфраструктурной программы “Большого строительства”.

Павел Лазаренко интересен для нашей истории тем, что он был первым, кто показал, что большие деньги в Украине можно заработать в политике. А его крах стало уроком и примером для новых олигархов, нарастившим мышцы во время второго президентского срока Кучмы: Коломойского, Пинчука и Ахметова.

Ошибка Лазаренко заключалась в том, что он переоценил свои возможности и не учел силу медиа. Не имея медийной поддержки (за исключением нескольких газет), Лазаренко пошел против всесильного президента Кучмы. И уже через полтора года из-за угрозы ареста ему пришлось бежать за границу. 14 февраля 1999 года Павел Лазаренко вылетел в Грецию, а затем в Нью-Йорк, где и был задержан в аэропорту с паспортом гражданина Панамы.

В Америке Лазаренко предъявили обвинения в отмывании денег. За год до задержания в терминале JFK он купил возле Сан-Франциско большой дом за 6,7 миллиона долларов, в котором когда-то жил голливудский актер Эдди Мерфи. Поскольку легальное происхождение столь значительной суммы Лазаренко объяснить не мог, этот факт стало одним из списка обвинений в американском суде. Затем к отмыванию денег добавилось мошенничество и рэкет. Главным свидетелем против бывшего премьер-министра стал его соратник Петр Кириченко. Как позже выяснилось, Павел Лазаренко заставил и его отдать долю в бизнесе.

После нескольких лет судебных заседаний Лазаренко получил 12 лет тюрьмы. Выйдя на свободу в 2012 году, он остался в Калифорнии и решил жить как обычный американец в пригороде среднего класса. Лазаренко не изъявил желания вернуться в Украину, несмотря на то, что окружение Януковича предлагало ему гарантию безопасного возвращения в обмен на показания против Тимошенко.

>>> 3. Партия Зеленых Украины – предвестие будущей победы Зеленского

Содержание

Оприлюднено Категорії ru

1. Восхождение комедианта

Популизм никогда не приводит к экономическому чуду. Риторика сладких обещаний направлена лишь на то, чтобы прийти к власти. Идеи популизма не совершенствуют механизмы работы правительства, они не увеличивают доходы бюджета. Напротив, эти идеи очень часто становятся причиной новых проблем для государства и его граждан.

Страны, которые обрели несчастье оказаться под властью популистов, переносят эту болезнь исходя из прочности своей экономики и государственных институтов. Чем слабее и беднее страна, тем тяжелее последствия. Как правило, они проявляются в виде высокой инфляции, росте бедности и даже в притеснении гражданских свобод.

Сейчас популизм не ограничивается границами Латинской Америки и Африки. На Востоке Европы расположена страна, где приход к власти некомпетентного шоумена-популиста запустил цепь событий, следствием которых стала величайшая из времен Гитлера война на континенте, сотни тысяч погибших и миллионы беженцев. Как вы уже догадались, речь идет об Украине и Владимире Зеленском.

Избрание комика президентом стало закономерным следствием многолетнего влияния олигархов на политику и средства массовой информации. Но Зеленский был далеко не первой попыткой крупного бизнеса получить политические дивиденды. Надеюсь, что эта книга поможет вам лучше понять, как олигархам удалось победить системных политиков, и почему победа популиста в очередной раз не привела к процветанию.

***

Владимир Александрович Зеленский родился 25 января 1978 года в городе Кривой Рог в семье преподавателя Криворожского экономического института Александра Семеновича и инженера Риммы Владимировны. В отличие от отца будущего президента, которого знали в городе в основном только по его преподавательской деятельности, дед Зеленского был довольно известен в Кривом Роге. Семен Иванович Зеленский долгое время работал заместителем начальника уголовного розыска городской милиции и вышел на пенсию в звании полковника. По свидетельству местных жителей, он активно участвовал в подавлении уличных протестов 1963 года. Тогда, по официальным данным, в Кривом Роге были убиты 4 мирных жителя, по неофициальным — погибли 7 человек.

Когда Владимиру Зеленскому исполнилось три года, он вместе с семьей переехал в Монголию, где его отец получил работу по отладке электронного оборудования на горно-обогатительном комбинате в городе Эрденет. Через четыре года Зеленские вернулись в Кривой Рог и Володя пошел во второй класс местной школы №95.

В школьные годы Зеленский большой интерес проявлял к театру, музыке и английскому языку. Особым его увлечением стал КВН (Клуб веселых и находчивых) ­− советское телевизионное шоу, в котором несколько команд студентов соревнуются в юмористических ответах и показывают заранее подготовленные скетчи на сцене.

До определенного времени комедийные шоу были лишь увлечением. Свое будущее Владимир связывал с отъездом в Израиль. В 2019 году, перед выборами президента, в интервью журналисту Дмитрию Гордону, Зеленский рассказал, что в 16-летнем возрасте он выиграл грант на бесплатную учебу в Израиле, но так и не уехал. Отец был категорически против отъезда сына. Конфликт дошел до такой степени, что Владимиру пришлось бежать из дома. В знак протеста несколько дней он жил у своего школьного друга Александра Пикалова. Но, в конце концов, сын подчинился решению отца и об Израиле забыли.

После окончания школы в 1995 году Владимир Зеленский поступил на юридический факультет местного института, в котором работал его отец. Об учебных достижениях будущего президента в годы студенчества информации очень мало. Но вряд ли кто рискнет утверждать, что Владимир окончил вуз хорошим юристом. Большую часть своего студенческого времени он тратил не на изучение норм криминального или трудового права, а на комедийные скетчи. Уже с первого курса Зеленский начал активно выступать в КВН, а в следующем году перешел на профессиональный уровень. Его пригласили в команду “Запорожье − Кривой Рог – Транзит”, где Владимир начал с танцевальных номеров, а позже стал одним из лидеров этого творческого коллектива.

Попасть в команду КВН такого уровня было большим успехом. Это уже не провинциальная самодеятельность в местном вузе. Зеленский стал ездить в Москву и Сочи на телевизионные съемки. Его регулярно, каждые три-четыре месяца, показывали по российскому телевидению, которое в то время транслировалось, в том числе, на территории Украины. И что самое главное, миллионы людей запомнили его лицо.

В 1997 году команда “Запорожье − Кривой Рог − Транзит” дошла до финала Высшей лиги КВН и разделила первое место с командой “Новые армяне”. После такого успеха Зеленский сделал рискованное, но верное решение. Он ушел из запорожской команды и основал собственную команду КВН. Ее назвали “95-й квартал”, в честь района Кривого Рога, где Владимир ходил в школу.

Поскольку шутки Зеленского нравились зрителям, бессменный ведущий КВН Александр Масляков позволил новой команде выступать сразу в Высшей лиге, без необходимости тратить лишний год на победу в региональных играх.

Владимир Зеленский не ошибся. Его харизма начала приносить прибыль. С 1998 по 2003 год участники “95-го квартала” большую часть времени проводили в Москве, где проходила запись шоу для телевидения, или на гастролях в разных городах России, Украины и других странах бывшего СССР.

В 2003 году Масляков предложил Зеленскому остаться в Москве в качестве автора и редактора телепрограммы. Будущий президент подумал и сделал, наверное, самое мудрое решение в своей жизни — он отказался от заманчивого предложения и покинул КВН. Его лицо и шутки знали десятки миллионов человек. Перспектива оставаться наемным сотрудником и отдавать львиную часть дохода Маслякову не слишком привлекала. Зеленский был уверен, что сможет монетизировать свою популярность без чужой помощи.

После разрыва с КВН команда “95-й квартал” переехала в Киев, где Зеленский подписал контракт с телеканалом “1+1”, который в то время принадлежал Александру Роднянскому и его двоюродному брату Борису Фуксману. Условия договора предусматривали, что “95-й квартал” сделает серию концертов, куда войдут лучшие комедийные скетчи, а телеканал покажет их в прайм-тайм. К счастью, рейтинги программы получились высокими, и руководство “1+1” предложило Зеленскому сотрудничество на постоянной основе.

В 2004 году команда “95-й квартал” участвовала в предвыборной агитации в поддержку кандидата в президенты Украины Виктора Януковича. Как оказалось, этот факт негативно повлиял на дальнейшее сотрудничество между Зеленским и телеканалом “1+1”. Дело в том, что во время второго тура выборов произошли массовые фальсификации в пользу Януковича. Это привело к так называемой “Оранжевой революции”. Через день после оглашения результатов выборов улицы Киева заблокировали сотни тысяч протестующих со всей Украины. После двух недель уличного противостояния Верховный суд отменил результаты второго тура. По итогам дополнительного третьего тура выборов президентом Украины стал лидер демократической оппозиции Виктор Ющенко.

Владелец телеканала Роднянский немного переусердствовал с поддержкой Януковича, и это чуть не угробило телевизионную карьеру Зеленского. Во время предвыборной кампании телеканал “1+1” принимал активное участие в дискредитации Ющенко. Это отображалось не только в сюжетах новостей, но и в воскресной аналитической программе Вячеслава Пиховшека “Эпицентр”. А в будние дни, после вечернего выпуска новостей ТСН, начиналась настоящая пятиминутка ненависти: короткая телепрограмма “Проте”, во время которой Дмитрий Корчинский и Дмитрий Джангиров поочередно убеждали зрителей, почему победа Ющенко — это плохо, а победа Януковича принесет украинцам только пользу.

Начало революции сильно испугало Роднянского и Фуксмана. Они многое поставили на победу Януковича и теперь всерьез опасались потерять лицензию на вещание. И вот 25 ноября 2004 года под давлением уличных шествий и митингов Верховный суд Украины выдал запрет Центральной избирательной комиссии публиковать результаты второго тура выборов. Это была победа оппозиции. Теперь все понимали, что следующим решением Верховный суд отменит результаты и назначит повторное голосование.

Новость из здания Верховного суда привела к удивительной трансформации украинской телевизионной журналистики. Уже через несколько часов после решения суда о запрете публикации результатов выборов коллектив телеканала 1+1 во главе с Роднянским внезапно прозревает и восстает против цензуры. Перед вечерним выпуском новостей 25 ноября журналисты вместе с руководством телеканала выпустили заявление и видеоролик о необходимости соблюдения беспристрастности и журналистских стандартов.

Как это отразилось на сотрудничестве с компанией Владимира Зеленского? Очень просто. Чтобы заверить нового президента в своей преданности идеалам демократии, руководство “1+1” закрыло все программы с Зеленским и его “95 кварталом”. Ведь юный комик не только принимал участие в агитации за Януковича, но и позволял себе злые шутки о лидерах оппозиции. Очевидно, Роднянский боялся мести со стороны новой власти, поэтому перестраховался и выгнал с телеканала не только Пиховшека, Джангирова и Корчинского, но и Зеленского.

Следующие месяцы показали, что страхи руководства “1+1” были преувеличены. Президент Ющенко не собирался закрывать телеканал, который перед выборами мешал его с грязью. И никаких проблем с лицензией на вещание у них не возникло. Как следствие, безнаказанное зло в будущем вернулось. Через 15 лет после событий 2004 года телеканал “1+1” снова использовал свое влияние на аудиторию для распространения черного пиара, теперь уже против президента Порошенко. К примеру, в марте 2019 года в программе “Украинские сенсации” на канале “1+1” утверждали, что Порошенко в молодости убил своего брата. Хотя это была откровенная ложь, редакторов телеканала она никак не смущала.

После прекращения сотрудничества с “1+1” Зеленский перешел на другой общенациональный телеканал – “Интер”. Там будущий президент не только шутил со сцены, но и запустил кулинарное шоу со своим участием “Мистер Кук”. Также его лицо можно было увидеть в приключенческом телешоу “Форт Буаяр” и нескольких других проектах.

Во главе медиакомпании “Студия 95-й квартал” Владимир Зеленский проявил себя довольно неплохим менеджером. Его юмористические программы стабильно показывали высокие рейтинги, а в 2007 году он сумел расширить свой бизнес на кинопроизводство. В течение 10 лет в качестве продюсера Зеленский выпустил более 20 развлекательных сериалов и 12 кинофильмов. Все они были сняты на русском языке и рассчитаны, в первую очередь, на рынок России.

В ноябре 2010 года Зеленский становится генеральным продюсером телеканала “Интер”. На выпуски новостей он не влиял (этим занимались другие люди) и политикой не интересовался. Его задачей были высокие рейтинги, с чем Владимир успешно справлялся. В должности топ-менеджера телеканала “Интер” Зеленский проработал два года. В 2012 году он вместе с “Кварталом” возвращается на “1+1”. Новый владелец канала, олигарх Игорь Коломойский, предложил Зеленскому более выгодный вариант сотрудничества.

>>> 2. Лазаренко, который показал всем путь

Содержание

Оприлюднено Категорії ru

Популизм, коррупция и война

Содержание

Оприлюднено Категорії ru

57. Позитивні досягнення та втрачені можливості

На тлі катастрофи, до якої призвела перемога Володимира Зеленського на виборах 2019 року, було б несправедливо не згадати про позитивні досягнення його президентства. Дивно, але вони були. Важливо відзначити, що наприкінці 2019 року в Україні склалася ситуація, коли президент міг добитися майже всього, чого не вдавалося його попередникам. Щоправда, він майже не скористався такою можливістю.

Пропагандистська машина Коломойського настільки сильно зруйнувала стару політичну систему, що на хвилі своєї популярності Зеленський зумів отримати в парламенті однопартійну більшість. Його фракція налічувала 254 депутати. Разом із членами парламенту, яких обрали по мажоритарних округах, і лояльними депутатами з інших партій, президент міг легко зібрати конституційну більшість. Цього ніколи не вдавалося ні Януковичу, ні Порошенку, ні навіть Кучмі.

Як же розпорядився Володимир Зеленський цим подарунком долі? Головним досягненням його президентської каденції стала земельна реформа. Україна нарешті визнала приватну власність на сільськогосподарські землі. Близько 30 років жоден президент не міг зібрати голоси в парламенті для прийняття цього важливого законопроекту. Відсутність права приватної власності на землю гальмувала розвиток аграрного сектору. Мало хто з інвесторів ризикнув би будувати теплицю, тваринницьку ферму або саджати фруктові дерева на землі, яка йому не належить. В результаті страждало українське сільське господарство: рівень інвестицій в аграрний сектор був дуже малим.

Зеленський нарешті змінив цю ситуацію. Незважаючи на опір з боку проросійської фракції “Опозиційна платформа” та фракції Юлії Тимошенко, Зеленський зміг добитися прийняття цього законопроекту в парламенті. Разом із фракцією “Слуга народу” за земельну реформу голосувала фракція Петра Порошенка “Європейська солідарність”. Після лібералізації ринку землі аграрний потенціал України з кожним роком зростає.

Під час війни Володимир Зеленський зайняв досить жорстку позицію стосовно Росії, і цьому також можна дати лише позитивну оцінку. Він правильно зрозумів, що спроба втихомирити Путіна шляхом переговорів або згоди на втрату частини територій лише погіршить ситуацію. Зеленський не прийняв варіант змиритися з втратою територій, який йому пропонували деякі політики на Заході та навіть в Україні. Також він виступив категорично проти заморожування війни. У 2022 та 2023 роках Росія не змогла отримати необхідний їй перепочинок для відновлення військового потенціалу та закріплення на окупованих територіях.

Під час свого перебування на посаді президента Володимир Зеленський активно сприяв розвитку цифрових сервісів. Українці одними з перших у світі отримали цифрові документи у мобільному додатку. В багатьох випадках громадянам вже не потрібно особисто звертатися до державних установ для отримання довідок, оформлення пільг та реєстрації прав власності.

На цьому список досягнень Володимира Зеленського закінчується. Не маючи ніяких проблем з прийняттям потрібних йому законопроектів у парламенті, президент не виявив жодного бажання побороти корупцію в судовій сфері. На відміну від Порошенка, який не мав стабільної більшості у парламенті, в руках Зеленського були всі можливості знищити судову мафію. Але він не захотів цього робити, віддаючи перевагу співпраці з “потрібними” суддями.

Після приходу до влади у Зеленського проявилися авторитарні риси. Він вкрай негативно сприймав будь-яку критику. Щоб не допустити зниження своєї популярності, президент наказав вимкнути трансляцію опозиційних телеканалів. Також була вимкнена пряма телевізійна трансляція засідань парламенту. Президент не хотів, щоб українці дивились критичні виступи опозиційних політиків.

Економічна політика уряду Зеленського виявилася сумішшю популізму, некомпетентності та корупції. Великі державні підприємства, які за попереднього президента Порошенка платили чималі суми податку на прибуток, з приходом до влади Зеленського стали збитковими. Мільярдні кошти з державного бюджету перераховувались сумнівним приватним компаніям для фінансування програми будівництва доріг.

Заради отримання прибутку на будівництві та ремонті доріг Зеленський обмежив фінансування армії. Напередодні повномасштабного вторгнення українські збройні сили мали критичний рівень некомплектації. В результаті цього сталася катастрофа на півдні країни, де через відсутність повноцінної оборони росіяни без труднощів окупували величезні території, включаючи міста Херсон, Мелітополь, Бердянськ, Нову Каховку та Енергодар. Здача без бою Мелітополя і Бердянська призвела до оточення півмільйонного Маріуполя, внаслідок чого загинуло близько 20 тисяч мирних жителів.

На момент написання цієї книги Володимир Зеленський ще перебуває на посаді президента України і не приховує свого бажання переобратися на другий термін. Він не визнає своєї провини за провал у підготовці до війни і пояснює все несприятливими обставинами. На даний час, поки в Україні все ще діє воєнний стан, суспільство не може дати об’єктивну оцінку роботі президента. Але Зеленський не зможе вічно ховатися від історії за піною пропаганди провладних телеканалів. Час все розставить на свої місця.

Зміст

Оприлюднено Категорії ua

55. У Зеленського з’явилася нова проблема – генерал Залужний

До початку повномасштабного вторгнення електоральні перспективи Володимира Зеленського виглядали цілком обнадійливо. Незважаючи на те, що за три роки його керівництва українська економіка не демонструвала жодних ознак покращення, основний політичний суперник – Петро Порошенко – вже не представляв небезпеки на виборах. Телеканали дружніх до Зеленського олігархів ретельно слідкували за тим, щоб колишній президент з’являвся в ефірі якомога рідше. Не маючи доступу до широкої аудиторії, Порошенко не міг донести свої ідеї до більшості виборців і не міг позбутися низьких рейтингів довіри населення. Юлія Тимошенко на той час вже не вважалася серйозним конкурентом, а нове покоління політиків були, як правило, одинаками, які не мали за собою підтримки політичних партій чи впливових медіаресурсів. Все йшло до того, що наступні президентські вибори пройдуть за сценарієм 1999 року, коли чинному президенту Кучмі привели зручного для нього суперника – лідера комуністів Петра Симоненка. Але тепер його роль мав зіграти Порошенко.

Головну небезпеку для Зеленського представляв сценарій виборів, за яким опозиція згуртується навколо харизматичного політика з високим рейтингом довіри серед населення. У 2004 році таким кандидатом у президенти був колишній прем’єр-міністр Віктор Ющенко. Незважаючи на інформаційну блокаду та кампанію дискредитації на загальнонаціональних телеканалах, Ющенко майже відразу став головним фаворитом виборів. Завадити його перемозі не змогли навіть масові фальсифікації при підрахунку голосів.

Оскільки Порошенко так і не зміг позбутися низького рейтингу серед виборців, у опозиційному середовищі виник певний вакуум. Багато хто розумів, що, незважаючи на сильне бажання колишнього президента влаштувати реванш за поразку на виборах 2019 року, його шанси перемогти Зеленського примарні. Принаймні, в умовах, коли влада повністю контролює загальнонаціональні телеканали. Єдиний шанс повалити Зеленського – це повторення моделі виборів 2004 року. Але тут була одна проблема: опоненти президента не мали на лаві запасних харизматичного політика, який міг би стати новим Віктором Ющенко.

Теоретично, таким кандидатом міг стати зовсім нова людина з числа інтелігенції: вчений або письменник, який раніше не брав активної участі в політиці. Виборців цілком могла зацікавити така персона, враховуючи, що представники наукової і творчої інтелігенції останній раз брали активну участь в українській політиці наприкінці 80-х. На фоні недоречних жартів колишнього комедіанта та його постійних невдач, це могло створити вигідний контраст між діючим президентом і кандидатом від опозиції. І що найважливіше, людину з незаплямованою репутацією було б значно складніше дискредитувати в очах виборців.

Усе змінилося з початком повномасштабної війни. Українці миттєво зрозуміли, що лише військові можуть їх врятувати від російської окупації і, ймовірно, смерті. І оскільки надії всієї нації були спрямовані в бік військових, це одразу привернуло увагу до Головнокомандувача Збройних сил України Валерія Залужного.

До війни 49-річний Залужний кілька разів з’являвся в ефірі новин і навіть взяв участь у одному з політичних ток-шоу. Але особливої популярності до 24 лютого 2022 року він не мав.

Як уже відомо, перед початком вторгення українська армія була критично неукомплектована. Їй не вистачало не тільки солдатів, але й снарядів. Тим не менш, навіть у такому невигідному становищі Збройні сили України під керівництвом Залужного змогли завдати поразки російській армії під Києвом і захистили прикордонний Харків від окупації.

Популярність Валерія Залужного значно зросла після успішного контрнаступу восени 2022 року, коли українська армія звільнила правобережну частину Херсонської області та значну частину Харківської області. Українці зрозуміли, що на чолі ЗСУ стоїть досвідчений командир, який здатен завдавати поразки одній з найбільших армій світу. Тоді ж стали помітні певні ревнощі до популярності Залужного і військових загалом з боку президента Зеленського.

Дуже цікаво було спостерігати за реакцією влади на цю популярність на прикладі звільнення Херсона 11 листопада 2022 року. Можна припустити, що Зеленському не дуже сподобалося, що місцеві жителі скандували на головній площі міста “ЗСУ” і всю славу отримали військові, а не президент. У той день радісні натовпи людей, які зі сльозами на очах дякували українським військовослужбовцям за звільнення свого міста від окупантів, показали телеканали всього світу. Але вже через кілька днів, 14 листопада, журналістів CNN, SkyNews і Hromadske, які зняли це відео з площі Свободи, позбавили акредитації. Формальною причиною стало порушення правил роботи в зоні бойових дій.

Зеленський приїхав у Херсон на наступний день після звільнення, 12 листопада. У щільному кільці охорони він також відвідав площу Свободи, але його ніхто радісно не зустрічав і, тим більше, не скандував його ім’я.

Високий рейтинг довіри Залужного почав турбувати Офіс президента, але вони нічого з цим не могли зробити. Оскільки війна продовжувалася, головнокомандувач виконував надзвичайно важливу роль у захисті країни. Крім того, після звільнення великих територій Херсонської та Харківської областей з’явилася надія на подальше просування української армії для вигнання окупантів з південної частини Запорізької області. На початку 2023 року в соціальних мережах і навіть у пресі відкрито передбачали успішний контрнаступ української армії. Треба лише трохи почекати. Зрозуміло, в такій ситуації Зеленський не міг звільнити популярного в народі Залужного.

Однак, літній контрнаступ ЗСУ не досяг успіху. З січня по квітень 2023 року українська армія вела затяжні бої в місті Бахмут, які забрали багато часу і ресурсів. Крім того, країни-союзники затягли передачу Україні сучасної бронетехніки, без якої Залужний не наважувався розпочинати контрнаступ.

Час йшов, і як виявилося, паралельно з боями за Бахмут російська армія змогла побудувати на півдні потужну ешелоновану оборону з великою кількістю мінних полів і викопаних укріплень. Існує версія, що план Залужного полягав у тому, щоб відвернути росіян широко рекламованим наступом у Запорізькій області, і завдати головний удар шляхом висадки великих сил на лівий берег Дніпра. Але росіяни запобігли і цьому варіанту подій. В ніч на 6 червня 2023 року окупанти підірвали Каховську ГЕС, і кілька мільйонів тонн води хлинули вниз по течії, затоплюючи низовий лівий берег. В результаті цього жахливого злочину загинули сотні мирних жителів і десятки тисяч тварин, але мета була досягнута. Окупанти убезпечили свій берег від раптового десанту української армії. Після цього основні бойові дії велися виключно в Запорізькій області, де у росіян була побудована ефективна лінія оборони. Прорвати її так і не вдалося.

Неуспіх з літнім контрнаступом не підірвав популярність Залужного серед українців, але в очах Зеленського він вже не виглядав незамінним. Крім того, президент знайшов для себе фаворита: командувача Сухопутних військ ЗСУ Олександра Сирського. До осені 2023 року склалася ситуація, за якої українська армія вже не підпорядковувалася одному лише Залужному. Сирський, який відповідав за ділянку фронту в Донецькій та Харківській областях, міг отримувати накази безпосередньо від Зеленського, оминаючи Головнокомандувача ЗСУ. Крім того, у президента з’явився ще один фаворит – керівник Головного управління розвідки Міноборони Кирило Буданов. Він також підпорядковувався тільки Зеленському і мав у своєму розпорядженні значні військові ресурси.

В Офісі президента дуже роздратовано реагували на будь-яку появу Валерія Залужного в медіапросторі. Його майже не показували на “Єдиному телемарафоні”. Ходили навіть чутки, що Залужному заборонили давати інтерв’ю українським ЗМІ. Чи це правда чи ні, ніхто не знає, але Головнокомандувач ЗСУ справді після початку війни майже не давав інтерв’ю українським журналістам. Хоча, наприклад, Буданов практично щотижня коментував найрізноманітніші події, як місцевій, так і іноземній пресі.

Восени 2023 року відносини між Зеленським і Залужним значно погіршилися, після того як командувач української армії заявив в інтерв’ю The Economist, що війна з Росією зашла в глухий кут і стає позиційною. За словами Залужного, на нинішньому етапі не варто розраховувати на стрімкий прорив фронту. Майбутній успіх залежить від того, хто отримає технологічну перевагу над противником.

Зеленському дуже не сподобався тон цього інтерв’ю. У команді президента склалася традиція повідомляти народу тільки хорошу інформацію про перспективи війни. Через три дні після публікації інтерв’ю заступник голови Офісу президента Ігор Жовква заявив, що військовим не потрібно коментувати для широкої публіки те, що відбувається на фронті. Потім висловився і сам Зеленський. 4 листопада 2023 року на спільній прес-конференції з головою Єврокомісії Урсулою фон дер Ляен президент України сказав, що він не вважає ситуацію на фронті “патовою”, як висловився Залужний. Це був перший випадок публічних розбіжностей між Головнокомандувачем ЗСУ і Зеленським.

Після прес-конференції президента, хтось, очевидно, отримав команду почати дискредитацію Валерія Залужного в пресі та соціальних мережах. Вже 6 листопада на сайті розслідувань “Бастіон” з’явилася стаття про те, що Головнокомандувач ЗСУ в такий складний для країни час чомусь знаходить час для написання наукової дисертації. І що найстрашніше, робить це в Одеській юридичній академії, яку очолює колишній соратник втікача президента Януковича Сергій Ківалов.

Далі естафету підхопила депутатка від “Слуги народу” з досить скандальною репутацією Мар’яна Безугла. Протягом кількох місяців, аж до звільнення Залужного, вона публікувала в своєму Фейсбуці грубі пости, у яких писала про професійну непридатність головнокомандувача і навіть натякала на його захоплення алкоголем.

Оскільки всім було зрозуміло, що все йде до звільнення Залужного, у парламенті почала поширюватися інформація про те, що за командою Офісу президента правоохоронні органи можуть розпочати розслідування про “здачу Херсона”. І Валерія Залужного можуть у цьому звинуватити, разом з іншими представниками військового командування.

Піднімати питання про те, “хто пустив росіян на південь”, було б дуже ризиковано для Зеленського, навіть з урахуванням того, що йому необхідно було якось знизити високий рейтинг Залужного. Факти свідчать, що саме на президенті лежить велика частина вини за те, що армія виявилася не готова до вторгнення. Тому в команді Зеленського вирішили не виносити сміття з хати.

29 січня 2024 року одразу два джерела заявили про те, що Залужному пропонують добровільно піти у відставку. Натомість Головнокомандувачу ЗСУ запропонували стати послом України у Великій Британії або перейти на посаду заступника голови Ради національної безпеки і оборони. Обидві посади були підібрані спеціально, щоб поховати будь-які політичні амбіції Залужного.

В ідеалі Зеленський хотів уникнути ситуації, при якій його могли звинуватити в звільненні популярного генерала. Саме тому в Офісі президента наполягали, щоб Залужний сам написав заяву про звільнення. Але він відмовився від обох посад і також не захотів добровільно подавати у відставку.

Цікаво, що раніше отримати посаду посла в Лондоні дуже бажали Іван Баканов і Олексій Резніков, кожен після своєї відставки. Але в британському МЗС обидві ці кандидатури якось не викликали ентузіазму.

Після відмови Залужного писати заяву про звільнення, Зеленський взяв паузу. Офіційно про звільнення Головнокомандувача ЗСУ оголосили через тиждень, без скандалу, з подякою за проявлену роботу і нагородженням орденом Героя України.

Інсайдери з Офісу президента повідомили, що при виборі нового командувача армією Зеленський схилявся до кандидатур Буданова або Сирського. Тут багатьох бентежив той факт, що глава української розвідки Кирило Буданов раніше не мав досвіду керівництва військовими підрозділами. Колись він був командиром групи спецназу, яка у 2016 році здійснила сміливий рейд на територію окупованого Криму. Потім Буданов перейшов на роботу в Головне управління розвідки Міноборони. А після “вагнергейту” та скандального звільнення Василя Бурби став очільником цього відомства.

Врешті-решт здоровий глузд переміг і Зеленський вирішив не випробовувати долю. Новим Головнокомандувачем ЗСУ став більш досвідчений Олександр Сирський, заступник Залужного та командувач Сухопутних військ.

16 лютого 2024 року в The Washington Post вийшла стаття про те, як Кремль кілька місяців проводив в Україні кампанію дезінформації, націлену на розкол між політичним і військовим керівництвом. Суть статті зводилася до того, що протягом 2023 року російські пропагандисти та “фабрики тролів” створювали тисячі постів і відео в соціальних мережах, частина з яких просувала тему військового перевороту в Україні, який нібито готував Залужний проти Зеленського.

Дійсно, така кампанія з розповсюдження дезінформації проводилася, і, в певній мірі, вона досягла своєї мети. Знаючи параноїдальний страх Зеленського перед можливістю нової революції, Кремль через підконтрольні йому структури всіляко підживлював ці страхи. Те, що разом із Залужним були звільнені практично всі члени його команди, більшість з яких досвідчені генерали, говорить про те, що рішення президента значною мірою було викликано не професійними потребами, а особистими причинами: небажанням мати у військовому керівництві людей, лояльних до Залужного.

Якщо відкинути конспірологічні теорії, які стверджують, що Зеленський позбавився від Залужного, щоб той не заважав йому домовитися з Путіним про перемир’я, то це рішення президента виникло з наступних причин:

• 60% − бажання позбутися можливого конкурента на майбутніх виборах президента;

• 20% − страх перед можливим військовим переворотом навесні 2024 року, після формального закінчення 5-річного терміну президентських повноважень Зеленського;

• 10% − незадоволенням за провал літнього контрнаступу ЗСУ;

• 10% − бажанням поставити на чолі армії людину, з якою президенту буде зручніше працювати.

Варто зауважити, що російська кампанія дезінформації була спрямована не на зниження рейтингу Зеленського, а на звільнення Головнокомандувача ЗСУ. Залужний набагато небезпечніший для Кремля, ніж діючий президент. Володимир Зеленський — це людина, яка всі своє свідоме життя демонструвала повну байдужість та навіть зневагу до національного відродження України. Випадкова людина, яка за волею обставин опинилася в складній ситуації.

Іншими словами, Путіна набагато більше лякало те, що на робочому столі Залужного стояв бюст Степана Бандери. Росії не потрібен новий Порошенко, який буде послідовно розвивати Україну з урахуванням її національних інтересів. Росії набагато більш вигідно мати в Києві популіста, який своєю некомпетентністю та корупцією остаточно знищить країну.

Через місяць після звільнення Залужного з’явилася інформація, що він таки погодився на посаду посла у Великій Британії. Потім була досить довга пауза. Офіційно колишнього Головнокомандувача ЗСУ було призначено послом у Лондоні лише 9 травня 2024 року. Після чергових двох місяців відсутності новин, 5 липня 2024 року, Залужний виїхав на нове місце роботи. За півроку, з дня свого звільнення, він не дав жодного інтерв’ю журналістам, що відразу породило конспірологічні теорії про те, що Залужному заборонили спілкуватися зі ЗМІ чи те, що він перебуває під домашнім арештом.

Щоправда, деякі уривки інформації з боку колишнього головкома все ж таки просочилися в соцмережі. 2 травня 2024 року відомий політичний блогер Карл Волох написав, що йому вдалося поговорити із Залужним. На запитання, чи розглядає він можливість участі в президентських виборах після закінчення військового стану, генерал відповів, що не виключає такої можливості.

Також Залужний прокоментував можливість свого кримінального переслідування з боку Офісу президента, “за саботаж підготовки до вторгнення”. За його словами, юридично він готовий захищатись. “По “бєспредєлу” мене закрити можуть, але цим я ризикнути готовий”.

>>> 56. Позитивні досягнення та втрачені можливості

Зміст

Оприлюднено Категорії ua