Категорія: ua

Причини багатьох невдач, з якими стикнулась українська армія наприкінці 2024 року, слід шукати роком раніше, коли на Ставці Верховного головнокомандувача затверджувався річний мобілізаційний план. Пропозиція Залужного полягала в тому, що армію на наступний рік треба поповнити 450-500 тисячами людей. Ми не знаємо, чи передбачалась ця кількість військ для нового наступу чи лише для підтримки активної оборони, але ця цифра була офіційно озвучена 19 грудня 2023 року президентом Зеленським на прес-конференції.

«Це питання військових, головнокомандувача, Генштабу, вони звернулися на Ставці щодо питання мобілізації. Питання дуже чутливе… Вони звернулися щодо дефіциту, і вони запропонували мобілізувати додатково 450–500 тисяч людей. Це дуже серйозна цифра, я сказав, що мені потрібно більше аргументів», – сказав Зеленський.

Чому президент вирішив публічно повідомити про свою незгоду з пропозицією Залужного, здогадатись не так вже й складно. Посилення мобілізації – вкрай непопулярна тема серед більшості українців. Зеленський неодноразово намагався уникати рішень, які можуть знизити його шанси на переобрання. Оголосивши про наявність різних точок зору з генералом Залужним щодо питання мобілізації, президент хотів продемонструвати громадянам, що головнокомандувач ЗСУ пропонує «поганий» варіант. Тоді як президент виступає проти цієї ідеї і тим самим рятує багатьох українців від призову на військову службу.

У підсумку Зеленський вирішив обмежити мобілізаційний план на 2024 рік приблизно 250 тисячами людей. Військове керівництво отримало лише половину від того, що воно потребувало.

Точна цифра мобілізованих до війська у 2024 році у зв’язку з дією воєнного стану залишається засекреченою. Але відомо, що 3 листопада 2024 року народний депутат, секретар комітету Верховної Ради з питань національної безпеки, оборони та розвитку Роман Костенко заявив, що з травня по листопад до ЗСУ було призвано приблизно 200 тисяч людей.

Слід зауважити, що до 18 травня 2024 року (коли закон про посилення мобілізації вступив в дію) призов до війська в країні йшов вкрай важко, і лише тиск американців змусив Зеленського ухвалити цей законопроект через підконтрольну йому більшість у парламенті. Це сталося 11 квітня 2024 року.

Проблема нестачі військ почала проявлятись ще до звільнення Залужного, в січні-лютому 2024 року, під час боїв за Авдіївку – невелике місто у 15 кілометрах від Донецька. Тоді вперше стало помітно, що українська армія не має сил для контратак навіть за наявності вигідних для цього умов. Наприклад, коли при наступі на українські позиції у росіян були незахищені фланги.

Битва за Авдіївку, в якій росіяни втратили щонайменше 15 тисяч військовослужбовців, продемонструвала нову тактику української армії: ар’єргардні бої: повільний відступ з нанесенням ворогу максимальних втрат за допомогою дронів. Тактика росіян полягала в піхотному наступі малими групами, незважаючи на втрати серед особового складу, або непомітній інфільтрації крізь позиції ЗСУ по дві-три-чотири людини.

Інфільтрація, яку мало хто міг уявити в часи Другої світової війни, стала можлива через відсутність у ЗСУ суцільної лінії оборони. Українська армія не мала достатньої кількості військових, щоб тримати всю лінію. Тому росіяни, які багато експериментували з різними тактиками наступу, знайшли для себе цілком робоче рішення. Кілька солдат таємно проходили в село або лісопосадку, не вступаючи в бій з українцями, ховались у підвалах і чекали підкріплення: наступну групу. Після накопичення до кількох десятків чи сотень військовий підрозділ демаскувався.

Крім нестачі солдатів, у 2024 році українська армія зіткнулась з проблемою відсутності підготовлених оборонних рубежів. Як не дивно, але за два роки війни ніхто не потурбувався про наявність другої лінії оборони навіть на найбільш критичних ділянках фронту. Таким чином, відступ проходив в набагато гірших умовах, ніж це могло бути при наявності оборонних ліній. Після втрати першої лінії оборони українські солдати відступали до найближчого населеного пункту, на непідготовлені позиції.

На відміну від командування ЗСУ, росіяни будували повноцінні оборонні лінії з мінними полями. Причому дуже швидко. Під час Курської наступальної кампанії, коли українці за кілька днів захопили Суджу – невеликий районний центр Росії та навколишні села, росіяни за лічені тижні побудували оборонну лінію біля міста Курчатов. Поблизу нього знаходиться Курська атомна електростанція і в Кремлі серйозно побоювались, що справжньою метою наступу українців є її захоплення для подальшого обміну на Запорізьку АЕС.

У 2024 році вже не можна було заперечувати той факт, що за два роки війни росіяни краще адаптувались до бойових дій. Вони швидше і краще будували укріплення, незважаючи на нестачу бронетехніки, а їхня нова тактика інфільтрації малими піхотними групами давала результат. Вони першими почали застосовувати дрони на оптоволокні, які мали захист від засобів радіоелектронної боротьби. Ще однією суттєвою перевагою росіян були керовані авіабомби та багаторазова перевага в кількості ракет. Хоча ЗСУ за допомогою американською ракетної системи HIMARS час від часу знищували важливі військові цілі, цього озброєння було не так вже й багато.

Відсутність ліній оборони у Зеленського пояснювали тим, що у 2022-23 роках українська армія готувалась до наступу. За цією логікою оборонні споруди були не потрібні. Про те, що росіяни теж можуть піти в наступ, чомусь ніхто не подумав.

Ще одним недоліком стала корупція на будівництві. Якщо у росіян оборонні лінії будували інженерні війська, які підпорядковувались армійському командуванню, то українці мали іншу систему. Держава виділяла мільярди обласним військовим адміністраціям, на чолі яких були, як правило, цивільні чиновники, призначені президентом. Ці адміністрації наймали приватні компанії, які, отримавши гроші, будували оборонні лінії. Через відсутність прямої координації з військовими іноді траплялось, що все було побудовано зовсім не там, де треба. До того ж, якість цих оборонних споруд була гірша, ніж у росіян.

Після втрати Авдіївки 16-17 лютого 2024 року проблема відсутності чіткої лінії оборони стала публічною. Але чи змінило це ситуацію? Ні. Якщо росіяни надавали велике значення суцільним лініям оборони, то українське командування вперто відмовлялось від цієї тактики. В результаті російські війська, маючи чисельну перевагу, продовжували наступ. У серпні майже без бою було втрачено місто Новогродівка, у жовтні – місто Селидове. На відміну від Бахмуту та Авдіївки, ці два населені пункти майже не постраждали від руйнувань.

Восени 2024 року окупанти наблизились до 60-тисячного Покровська – останнього відносно великого міста на шляху до Дніпропетровської області. Отримавши практично неушкодженими Новогродівку та Селидове, росіяни спочатку вирішили відмовитись від штурму, віддавши перевагу глибокому охопленню міста з півдня. Варто зауважити, що на південь від Покровська ситуація була теж дуже важка. Наприкінці вересня, після важких боїв, українська армія відійшла від міста Вугледар, яке вважалося ключовим для будь-яких наступальних дій ЗСУ в майбутньому: як в напрямку Маріуполя, так і Токмака.

У січні 2025 року, після важких боїв, які тривали три місяці, українські війська залишили Курахове – невелике місто на півшляху між Покровськом та Вугледаром. Якщо подивитись на карту військових дій станом на січень 2025 року, не можна не помітити, як впевнено росіяни вели наступ в районі Покровська. Вони наступали вузьким фронтом, без захисту флангів. Теоретично, у випадку контрнаступу ЗСУ окупанти могли потрапити в оточення. Однак вони не звертали увагу на цей ризик. Українська армія не мала сил для контрнаступу. Причиною цього були нестача солдатів та суперечливі пріоритети військово-політичного командування. Курська операція та утримання невеликого плацдарму Кринки на лівому березі Дніпра забрали чимало резервів.

У питанні поповнення військ Путін і Зеленський пішли різними шляхами. Після обмеженої мобілізації восени 2022 року, яка допомогла окупантам стабілізувати фронт, російське Міністерство оборони вирішило залучати до армії переважно соціально неблагополучних людей (злочинців, боржників, безробітних), пропонуючи їм за підписання контракту від 2 до 3 мільйонів рублів (20-30 тисяч доларів). Пізніше сума зросла до 4 мільйонів. Крім цього, кожного місяця російські військові в Україні отримували по 200 тисяч рублів (2100 доларів).

В Україні мобілізація проходила вкрай неефективно. Два роки Зеленський відмовлявся від ідеї фінансових стимулів за підписання контракту, хоча цей метод вже довів свою перевагу в Росії. Українські військові на лінії фронту отримували досить велику зарплату: 100-120 тисяч гривень щомісяця (2400-2800 доларів). Такий розмір грошового забезпечення навіть дозволив залучити до Інтернаціонального легіону в складі ЗСУ кілька тисяч іноземців: переважно з Колумбії та інших країн Латинської Америки. Однак потенційним новобранцям в Україні не пропонували одноразовий бонус за підписання контракту, як це робили в Росії. Ситуація трохи змінилась на краще лише на початку 2025 року, коли молодим чоловікам віком до 25 років, які не підпадають під мобілізацію, почали пропонували винагороду в 1 мільйон гривень за вступ до війська. І нарешті українське Міністерство оборони почало масово залучати в штурмові підрозділи засуджених.

Підсумовуючи оцінку боєспроможності обох армій у 2024-2025 роках, треба визнати, що росіяни адаптувались до тривалої війни краще, ніж українці. Це було зумовлено наступними чинниками:

• Широке застосування керованих авіабомб (КАБ). Ця технологія дозволяла вражати позиції українських військових і цивільні об’єкти з відстані 40-70 кілометрів. Російські військові літаки не потрапляли в зону дії ППО.
• Велика перевага в живій силі. На деяких ділянках фронту росіяни мали щонайменше втричі більше піхоти.
• Росіяни першими почали застосовувати оптоволоконні дрони, які не потрапляють під дію засобів радіоелектронної боротьби. Українці почали наздоганяти росіян у застосуванні таких дронів лише влітку 2025 року.
• Значна перевага в ударних дронах та повне домінування в ракетному озброєнні. Російські далекобійні дрони типу «шахед» (Герань-2) мали кращі технічні характеристики, ніж українські.
• Росіяни краще і швидше будували оборонні укріплення. На відміну від української «мобільної оборони», вони покладались на суцільні лінії оборони, які довели свою ефективність.
• Жорстокість командування та особового складу російської армії по відношенню до мирного населення. На Донбасі росіяни без жодних сентиментів запускали керовані авіабомби по багатоквартирних будинках, незважаючи на те, що в них живуть люди. Російські пілоти FPV-дронів неодноразово вбивали звичайних перехожих на вулицях Херсона та інших міст.
• Росіяни краще експериментували з новими тактиками наступу. Вони першими почали масово застосовувати мотоцикли, багі та навіть електроскутери для швидкої доставки піхоти на лінію бойового зіткнення, першими почали встановлювати на бронетехніку металеві конструкції для захисту від дронів. Російска тактика інфільтрації також демонструвала успіх.
• За виробництво зброї у росіян відповідали державні підприємства, тоді як українці переважно покладались на приватні компанії. Державне виробництво в умовах воєнного стану було більш ефективним.

Що стосується переваг української армії, то до цього списку слід віднести наступне:

• Українці довгий час, з 2023 до весни-літа 2025 року, мали перевагу в кількості та застосуванні FPV-дронів. Українські пілоти дронів в цілому були краще підготовлені, ніж російські пілоти.
• Наявність високоточної зброї. Американські ракетні комплекси, французька та чеська самохідна артилерія демонстрували кращий результат, ніж російські аналоги.
• При всіх недоліках оборонної тактики ЗСУ вона мала великий плюс: втрати українців були щонайменше вдвічі менші, ніж втрати росіян.
• Українці першими почали застосування морських безекіпажних катерів. Через це, а також через ризик ракетних ударів, російський Чорноморський флот був евакуйований з Севастополя у Новоросійськ. Росіянам не вдалось заблокувати морську торговлю через українські порти – вони самі були заблоковані в східній частині Чорного моря.
• Влітку 2025 року українці почали масові удари далекобійними дронами по російських нафтопереробних заводах, що спричинило зростання цін на бензин практично по всій Росії та скорочення експортних надходжень до бюджету. Якби ця тактика почала застосовуватись ще в 2023 році, Україна мала б більш вигідні позиції на переговорах.

Станом на осінь 2025 року російська армія володіла ініціативою майже на всіх ділянках фронту. Незважаючи на наявність окремих переваг, перерахованих вище, ЗСУ критично не вистачало піхоти, а тактика мобільної оборони, яку обрав український Генеральний штаб, виявилась невдалою.

>>> 57. Позитивні досягнення та втрачені можливості

Зміст

На тлі катастрофи, до якої призвела перемога Володимира Зеленського на виборах 2019 року, було б несправедливо не згадати про позитивні досягнення його президентства. Дивно, але вони були. Важливо відзначити, що наприкінці 2019 року в Україні склалася ситуація, коли президент міг добитися майже всього, чого не вдавалося його попередникам. Щоправда, він майже не скористався такою можливістю.

Пропагандистська машина Коломойського настільки сильно зруйнувала стару політичну систему, що на хвилі своєї популярності Зеленський зумів отримати в парламенті однопартійну більшість. Його фракція налічувала 254 депутати. Разом із членами парламенту, яких обрали по мажоритарних округах, і лояльними депутатами з інших партій, президент міг легко зібрати конституційну більшість. Цього ніколи не вдавалося ні Януковичу, ні Порошенку, ні навіть Кучмі.

Як же розпорядився Володимир Зеленський цим подарунком долі? Головним досягненням його президентської каденції стала земельна реформа. Україна нарешті визнала приватну власність на сільськогосподарські землі. Близько 30 років жоден президент не міг зібрати голоси в парламенті для прийняття цього важливого законопроекту. Відсутність права приватної власності на землю гальмувала розвиток аграрного сектору. Мало хто з інвесторів ризикнув би будувати теплицю, тваринницьку ферму або саджати фруктові дерева на землі, яка йому не належить. В результаті страждало українське сільське господарство: рівень інвестицій в аграрний сектор був дуже малим.

Зеленський нарешті змінив цю ситуацію. Незважаючи на опір з боку проросійської фракції “Опозиційна платформа” та фракції Юлії Тимошенко, Зеленський зміг добитися прийняття цього законопроекту в парламенті. Разом із фракцією “Слуга народу” за земельну реформу голосувала фракція Петра Порошенка “Європейська солідарність”. Після лібералізації ринку землі аграрний потенціал України з кожним роком зростає.

Під час війни Володимир Зеленський зайняв досить жорстку позицію стосовно Росії, і цьому також можна дати лише позитивну оцінку. Він правильно зрозумів, що спроба втихомирити Путіна шляхом переговорів або згоди на втрату частини територій лише погіршить ситуацію. Зеленський не прийняв варіант змиритися з втратою територій, який йому пропонували деякі політики на Заході та навіть в Україні. Також він виступив категорично проти заморожування війни. У 2022 та 2023 роках Росія не змогла отримати необхідний їй перепочинок для відновлення військового потенціалу та закріплення на окупованих територіях.

Під час свого перебування на посаді президента Володимир Зеленський активно сприяв розвитку цифрових сервісів. Українці одними з перших у світі отримали цифрові документи у мобільному додатку. В багатьох випадках громадянам вже не потрібно особисто звертатися до державних установ для отримання довідок, оформлення пільг та реєстрації прав власності.

На цьому список досягнень Володимира Зеленського закінчується. Не маючи ніяких проблем з прийняттям потрібних йому законопроектів у парламенті, президент не виявив жодного бажання побороти корупцію в судовій сфері. На відміну від Порошенка, який не мав стабільної більшості у парламенті, в руках Зеленського були всі можливості знищити судову мафію. Але він не захотів цього робити, віддаючи перевагу співпраці з “потрібними” суддями.

Після приходу до влади у Зеленського проявилися авторитарні риси. Він вкрай негативно сприймав будь-яку критику. Щоб не допустити зниження своєї популярності, президент наказав вимкнути трансляцію опозиційних телеканалів. Також була вимкнена пряма телевізійна трансляція засідань парламенту. Президент не хотів, щоб українці дивились критичні виступи опозиційних політиків.

Економічна політика уряду Зеленського виявилася сумішшю популізму, некомпетентності та корупції. Великі державні підприємства, які за попереднього президента Порошенка платили чималі суми податку на прибуток, з приходом до влади Зеленського стали збитковими. Мільярдні кошти з державного бюджету перераховувались сумнівним приватним компаніям для фінансування програми будівництва доріг.

Заради отримання прибутку на будівництві та ремонті доріг Зеленський обмежив фінансування армії. Напередодні повномасштабного вторгнення українські збройні сили мали критичний рівень некомплектації. В результаті цього сталася катастрофа на півдні країни, де через відсутність повноцінної оборони росіяни без труднощів окупували величезні території, включаючи міста Херсон, Мелітополь, Бердянськ, Нову Каховку та Енергодар. Здача без бою Мелітополя і Бердянська призвела до оточення півмільйонного Маріуполя, внаслідок чого загинуло близько 20 тисяч мирних жителів.

На момент написання цієї книги Володимир Зеленський ще перебуває на посаді президента України і не приховує свого бажання переобратися на другий термін. Він не визнає своєї провини за провал у підготовці до війни і пояснює все несприятливими обставинами. На даний час, поки в Україні все ще діє воєнний стан, суспільство не може дати об’єктивну оцінку роботі президента. Але Зеленський не зможе вічно ховатися від історії за піною пропаганди провладних телеканалів. Час все розставить на свої місця.

Зміст

До початку повномасштабного вторгнення електоральні перспективи Володимира Зеленського виглядали цілком обнадійливо. Незважаючи на те, що за три роки його керівництва українська економіка не демонструвала жодних ознак покращення, основний політичний суперник – Петро Порошенко – вже не представляв небезпеки на виборах. Телеканали дружніх до Зеленського олігархів ретельно слідкували за тим, щоб колишній президент з’являвся в ефірі якомога рідше. Не маючи доступу до широкої аудиторії, Порошенко не міг донести свої ідеї до більшості виборців і не міг позбутися низьких рейтингів довіри населення. Юлія Тимошенко на той час вже не вважалася серйозним конкурентом, а нове покоління політиків були, як правило, одинаками, які не мали за собою підтримки політичних партій чи впливових медіаресурсів. Все йшло до того, що наступні президентські вибори пройдуть за сценарієм 1999 року, коли чинному президенту Кучмі привели зручного для нього суперника – лідера комуністів Петра Симоненка. Але тепер його роль мав зіграти Порошенко.

Головну небезпеку для Зеленського представляв сценарій виборів, за яким опозиція згуртується навколо харизматичного політика з високим рейтингом довіри серед населення. У 2004 році таким кандидатом у президенти був колишній прем’єр-міністр Віктор Ющенко. Незважаючи на інформаційну блокаду та кампанію дискредитації на загальнонаціональних телеканалах, Ющенко майже відразу став головним фаворитом виборів. Завадити його перемозі не змогли навіть масові фальсифікації при підрахунку голосів.

Оскільки Порошенко так і не зміг позбутися низького рейтингу серед виборців, у опозиційному середовищі виник певний вакуум. Багато хто розумів, що, незважаючи на сильне бажання колишнього президента влаштувати реванш за поразку на виборах 2019 року, його шанси перемогти Зеленського примарні. Принаймні, в умовах, коли влада повністю контролює загальнонаціональні телеканали. Єдиний шанс повалити Зеленського – це повторення моделі виборів 2004 року. Але тут була одна проблема: опоненти президента не мали на лаві запасних харизматичного політика, який міг би стати новим Віктором Ющенко.

Теоретично, таким кандидатом міг стати зовсім нова людина з числа інтелігенції: вчений або письменник, який раніше не брав активної участі в політиці. Виборців цілком могла зацікавити така персона, враховуючи, що представники наукової і творчої інтелігенції останній раз брали активну участь в українській політиці наприкінці 80-х. На фоні недоречних жартів колишнього комедіанта та його постійних невдач, це могло створити вигідний контраст між діючим президентом і кандидатом від опозиції. І що найважливіше, людину з незаплямованою репутацією було б значно складніше дискредитувати в очах виборців.

Усе змінилося з початком повномасштабної війни. Українці миттєво зрозуміли, що лише військові можуть їх врятувати від російської окупації і, ймовірно, смерті. І оскільки надії всієї нації були спрямовані в бік військових, це одразу привернуло увагу до Головнокомандувача Збройних сил України Валерія Залужного.

До війни 49-річний Залужний кілька разів з’являвся в ефірі новин і навіть взяв участь у одному з політичних ток-шоу. Але особливої популярності до 24 лютого 2022 року він не мав.

Як уже відомо, перед початком вторгення українська армія була критично неукомплектована. Їй не вистачало не тільки солдатів, але й снарядів. Тим не менш, навіть у такому невигідному становищі Збройні сили України під керівництвом Залужного змогли завдати поразки російській армії під Києвом і захистили прикордонний Харків від окупації.

Популярність Валерія Залужного значно зросла після успішного контрнаступу восени 2022 року, коли українська армія звільнила правобережну частину Херсонської області та значну частину Харківської області. Українці зрозуміли, що на чолі ЗСУ стоїть досвідчений командир, який здатен завдавати поразки одній з найбільших армій світу. Тоді ж стали помітні певні ревнощі до популярності Залужного і військових загалом з боку президента Зеленського.

Дуже цікаво було спостерігати за реакцією влади на цю популярність на прикладі звільнення Херсона 11 листопада 2022 року. Можна припустити, що Зеленському не дуже сподобалося, що місцеві жителі скандували на головній площі міста “ЗСУ” і всю славу отримали військові, а не президент. У той день радісні натовпи людей, які зі сльозами на очах дякували українським військовослужбовцям за звільнення свого міста від окупантів, показали телеканали всього світу. Але вже через кілька днів, 14 листопада, журналістів CNN, SkyNews і Hromadske, які зняли це відео з площі Свободи, позбавили акредитації. Формальною причиною стало порушення правил роботи в зоні бойових дій.

Зеленський приїхав у Херсон на наступний день після звільнення, 12 листопада. У щільному кільці охорони він також відвідав площу Свободи, але його ніхто радісно не зустрічав і, тим більше, не скандував його ім’я.

Високий рейтинг довіри Залужного почав турбувати Офіс президента, але вони нічого з цим не могли зробити. Оскільки війна продовжувалася, головнокомандувач виконував надзвичайно важливу роль у захисті країни. Крім того, після звільнення великих територій Херсонської та Харківської областей з’явилася надія на подальше просування української армії для вигнання окупантів з південної частини Запорізької області. На початку 2023 року в соціальних мережах і навіть у пресі відкрито передбачали успішний контрнаступ української армії. Треба лише трохи почекати. Зрозуміло, в такій ситуації Зеленський не міг звільнити популярного в народі Залужного.

Однак, літній контрнаступ ЗСУ не досяг успіху. З січня по квітень 2023 року українська армія вела затяжні бої в місті Бахмут, які забрали багато часу і ресурсів. Крім того, країни-союзники затягли передачу Україні сучасної бронетехніки, без якої Залужний не наважувався розпочинати контрнаступ.

Час йшов, і як виявилося, паралельно з боями за Бахмут російська армія змогла побудувати на півдні потужну ешелоновану оборону з великою кількістю мінних полів і викопаних укріплень. Існує версія, що план Залужного полягав у тому, щоб відвернути росіян широко рекламованим наступом у Запорізькій області, і завдати головний удар шляхом висадки великих сил на лівий берег Дніпра. Але росіяни запобігли і цьому варіанту подій. В ніч на 6 червня 2023 року окупанти підірвали Каховську ГЕС, і кілька мільйонів тонн води хлинули вниз по течії, затоплюючи низовий лівий берег. В результаті цього жахливого злочину загинули сотні мирних жителів і десятки тисяч тварин, але мета була досягнута. Окупанти убезпечили свій берег від раптового десанту української армії. Після цього основні бойові дії велися виключно в Запорізькій області, де у росіян була побудована ефективна лінія оборони. Прорвати її так і не вдалося.

Неуспіх з літнім контрнаступом не підірвав популярність Залужного серед українців, але в очах Зеленського він вже не виглядав незамінним. Крім того, президент знайшов для себе фаворита: командувача Сухопутних військ ЗСУ Олександра Сирського. До осені 2023 року склалася ситуація, за якої українська армія вже не підпорядковувалася одному лише Залужному. Сирський, який відповідав за ділянку фронту в Донецькій та Харківській областях, міг отримувати накази безпосередньо від Зеленського, оминаючи Головнокомандувача ЗСУ. Крім того, у президента з’явився ще один фаворит – керівник Головного управління розвідки Міноборони Кирило Буданов. Він також підпорядковувався тільки Зеленському і мав у своєму розпорядженні значні військові ресурси.

В Офісі президента дуже роздратовано реагували на будь-яку появу Валерія Залужного в медіапросторі. Його майже не показували на “Єдиному телемарафоні”. Ходили навіть чутки, що Залужному заборонили давати інтерв’ю українським ЗМІ. Чи це правда чи ні, ніхто не знає, але Головнокомандувач ЗСУ справді після початку війни майже не давав інтерв’ю українським журналістам. Хоча, наприклад, Буданов практично щотижня коментував найрізноманітніші події, як місцевій, так і іноземній пресі.

Восени 2023 року відносини між Зеленським і Залужним значно погіршилися, після того як командувач української армії заявив в інтерв’ю The Economist, що війна з Росією зашла в глухий кут і стає позиційною. За словами Залужного, на нинішньому етапі не варто розраховувати на стрімкий прорив фронту. Майбутній успіх залежить від того, хто отримає технологічну перевагу над противником.

Зеленському дуже не сподобався тон цього інтерв’ю. У команді президента склалася традиція повідомляти народу тільки хорошу інформацію про перспективи війни. Через три дні після публікації інтерв’ю заступник голови Офісу президента Ігор Жовква заявив, що військовим не потрібно коментувати для широкої публіки те, що відбувається на фронті. Потім висловився і сам Зеленський. 4 листопада 2023 року на спільній прес-конференції з головою Єврокомісії Урсулою фон дер Ляен президент України сказав, що він не вважає ситуацію на фронті “патовою”, як висловився Залужний. Це був перший випадок публічних розбіжностей між Головнокомандувачем ЗСУ і Зеленським.

Після прес-конференції президента, хтось, очевидно, отримав команду почати дискредитацію Валерія Залужного в пресі та соціальних мережах. Вже 6 листопада на сайті розслідувань “Бастіон” з’явилася стаття про те, що Головнокомандувач ЗСУ в такий складний для країни час чомусь знаходить час для написання наукової дисертації. І що найстрашніше, робить це в Одеській юридичній академії, яку очолює колишній соратник втікача президента Януковича Сергій Ківалов.

Далі естафету підхопила депутатка від “Слуги народу” з досить скандальною репутацією Мар’яна Безугла. Протягом кількох місяців, аж до звільнення Залужного, вона публікувала в своєму Фейсбуці грубі пости, у яких писала про професійну непридатність головнокомандувача і навіть натякала на його захоплення алкоголем.

Оскільки всім було зрозуміло, що все йде до звільнення Залужного, у парламенті почала поширюватися інформація про те, що за командою Офісу президента правоохоронні органи можуть розпочати розслідування про “здачу Херсона”. І Валерія Залужного можуть у цьому звинуватити, разом з іншими представниками військового командування.

Піднімати питання про те, “хто пустив росіян на південь”, було б дуже ризиковано для Зеленського, навіть з урахуванням того, що йому необхідно було якось знизити високий рейтинг Залужного. Факти свідчать, що саме на президенті лежить велика частина вини за те, що армія виявилася не готова до вторгнення. Тому в команді Зеленського вирішили не виносити сміття з хати.

29 січня 2024 року одразу два джерела заявили про те, що Залужному пропонують добровільно піти у відставку. Натомість Головнокомандувачу ЗСУ запропонували стати послом України у Великій Британії або перейти на посаду заступника голови Ради національної безпеки і оборони. Обидві посади були підібрані спеціально, щоб поховати будь-які політичні амбіції Залужного.

В ідеалі Зеленський хотів уникнути ситуації, при якій його могли звинуватити в звільненні популярного генерала. Саме тому в Офісі президента наполягали, щоб Залужний сам написав заяву про звільнення. Але він відмовився від обох посад і також не захотів добровільно подавати у відставку.

Цікаво, що раніше отримати посаду посла в Лондоні дуже бажали Іван Баканов і Олексій Резніков, кожен після своєї відставки. Але в британському МЗС обидві ці кандидатури якось не викликали ентузіазму.

Після відмови Залужного писати заяву про звільнення, Зеленський взяв паузу. Офіційно про звільнення Головнокомандувача ЗСУ оголосили через тиждень, без скандалу, з подякою за проявлену роботу і нагородженням орденом Героя України.

Інсайдери з Офісу президента повідомили, що при виборі нового командувача армією Зеленський схилявся до кандидатур Буданова або Сирського. Тут багатьох бентежив той факт, що глава української розвідки Кирило Буданов раніше не мав досвіду керівництва військовими підрозділами. Колись він був командиром групи спецназу, яка у 2016 році здійснила сміливий рейд на територію окупованого Криму. Потім Буданов перейшов на роботу в Головне управління розвідки Міноборони. А після “вагнергейту” та скандального звільнення Василя Бурби став очільником цього відомства.

Врешті-решт здоровий глузд переміг і Зеленський вирішив не випробовувати долю. Новим Головнокомандувачем ЗСУ став більш досвідчений Олександр Сирський, заступник Залужного та командувач Сухопутних військ.

16 лютого 2024 року в The Washington Post вийшла стаття про те, як Кремль кілька місяців проводив в Україні кампанію дезінформації, націлену на розкол між політичним і військовим керівництвом. Суть статті зводилася до того, що протягом 2023 року російські пропагандисти та “фабрики тролів” створювали тисячі постів і відео в соціальних мережах, частина з яких просувала тему військового перевороту в Україні, який нібито готував Залужний проти Зеленського.

Дійсно, така кампанія з розповсюдження дезінформації проводилася, і, в певній мірі, вона досягла своєї мети. Знаючи параноїдальний страх Зеленського перед можливістю нової революції, Кремль через підконтрольні йому структури всіляко підживлював ці страхи. Те, що разом із Залужним були звільнені практично всі члени його команди, більшість з яких досвідчені генерали, говорить про те, що рішення президента значною мірою було викликано не професійними потребами, а особистими причинами: небажанням мати у військовому керівництві людей, лояльних до Залужного.

Якщо відкинути конспірологічні теорії, які стверджують, що Зеленський позбавився від Залужного, щоб той не заважав йому домовитися з Путіним про перемир’я, то це рішення президента виникло з наступних причин:

• 60% − бажання позбутися можливого конкурента на майбутніх виборах президента;

• 20% − страх перед можливим військовим переворотом навесні 2024 року, після формального закінчення 5-річного терміну президентських повноважень Зеленського;

• 10% − незадоволенням за провал літнього контрнаступу ЗСУ;

• 10% − бажанням поставити на чолі армії людину, з якою президенту буде зручніше працювати.

Варто зауважити, що російська кампанія дезінформації була спрямована не на зниження рейтингу Зеленського, а на звільнення Головнокомандувача ЗСУ. Залужний набагато небезпечніший для Кремля, ніж діючий президент. Володимир Зеленський — це людина, яка всі своє свідоме життя демонструвала повну байдужість та навіть зневагу до національного відродження України. Випадкова людина, яка за волею обставин опинилася в складній ситуації.

Іншими словами, Путіна набагато більше лякало те, що на робочому столі Залужного стояв бюст Степана Бандери. Росії не потрібен новий Порошенко, який буде послідовно розвивати Україну з урахуванням її національних інтересів. Росії набагато більш вигідно мати в Києві популіста, який своєю некомпетентністю та корупцією остаточно знищить країну.

Через місяць після звільнення Залужного з’явилася інформація, що він таки погодився на посаду посла у Великій Британії. Потім була досить довга пауза. Офіційно колишнього Головнокомандувача ЗСУ було призначено послом у Лондоні лише 9 травня 2024 року. Після чергових двох місяців відсутності новин, 5 липня 2024 року, Залужний виїхав на нове місце роботи. За півроку, з дня свого звільнення, він не дав жодного інтерв’ю журналістам, що відразу породило конспірологічні теорії про те, що Залужному заборонили спілкуватися зі ЗМІ чи те, що він перебуває під домашнім арештом.

Щоправда, деякі уривки інформації з боку колишнього головкома все ж таки просочилися в соцмережі. 2 травня 2024 року відомий політичний блогер Карл Волох написав, що йому вдалося поговорити із Залужним. На запитання, чи розглядає він можливість участі в президентських виборах після закінчення військового стану, генерал відповів, що не виключає такої можливості.

Також Залужний прокоментував можливість свого кримінального переслідування з боку Офісу президента, “за саботаж підготовки до вторгнення”. За його словами, юридично він готовий захищатись. “По “бєспредєлу” мене закрити можуть, але цим я ризикнути готовий”.

>>> 56. Позитивні досягнення та втрачені можливості

Зміст

Якщо відкинути дрібниці та зосередити увагу лише на історичній ролі Володимира Зеленського, то головна претензія до нього, як до президента, полягає в тому, що через його некомпетентність та корупцію Україна виявилася не готовою до війни. І це вплинуло на рішення Путіна розпочати вторгнення.

Сам Зеленський, мабуть, також розуміє, що йому колись все ж доведеться відповідати за жахливі наслідки своєї бездіяльності. Якщо не в залі суду, то на сторінках шкільних підручників з історії. Щоб цього уникнути, команда президента активно міфологізує його роль у подіях напередодні та в перші місяці війни. Внутрішня аудиторія сприймає ці розповіді досить прохолодно, оскільки українці добре обізнані про ситуацію. Але на Заході Зеленському все ще вдається виставляти себе героєм війни. Для цього використовують не лише маніпуляцію фактами, а й відверту брехню.

Наприклад, у жовтні 2023 року в інтерв’ю британській газеті The Sun Володимир Зеленський розповів, що він “пережив, принаймні, п’ять замахів на своє життя”. Дуже цікава заява, враховуючи, що за півтора року до цього, у березні 2022 року, радник голови Офісу президента Михайло Подоляк в інтерв’ю “Українській правді” заявив, що Зеленський пережив вже більше десяти спроб замахів на своє життя. Однак, ніхто так і не знає деталей цих замахів, і ніхто не бачив затриманих або вбитих кілерів.

Насправді замахів на життя Зеленського не було. Принаймні, в тому вигляді, як вони відбуваються час від часу на лідерів різних країн світу. Була лише інформація, що в перші дні війни в Київську область заїхала група російських та чеченських спецпризначенців, які отримали наказ захопити урядовий квартал у Києві та вбити (або затримати) президента Зеленського.

Цю групу активно шукали, українське військове командування навіть публічно зверталося до громадян повідомляти про колону військових автомобілів з намальованою літерою V. Тоді всі з якоїсь причини вважали, що регулярна російська армія використовує на своїй техніці літеру Z, а російські спецпризначенці відрізняються від них маркуванням V. Пізніше з’ясувалося, що це не так. За словами військового експерта та засновника Conflict Intelligence Team Руслана Левієва, літера Z на військовій техніці означає Західний (Западный) військовий округ Росії, а V – Східний (Восточный) військовий округ.

Оскільки штурм урядового кварталу неможливий, принаймні, без часткового оточення Києва, то цю групу ніхто на вулицях столиці так і не побачив. Пізніше з’явилася інформація, що військова колона, яка їхала захоплювати урядовий квартал, була знищена десь у Київській області, але деталі про цей епізод досі невідомі.

Так чи інакше, але до Києва російські війська не дійшли. Три резонансних випадки, коли в столиці нібито бачили російських диверсантів, насправді були так званим “дружнім вогнем” між українськими військовими. Перший такий випадок стався 25 лютого в районі Оболонь, коли місцеві жителі повідомили, що бачать бронетехніку з переодягненими в українську форму російськими солдатами, які намагаються прорватися в центр Києва. Як з’ясувалося пізніше, це був український підрозділ. На жаль, через це непорозуміння загинуло кілька військових.

Ще один випадок дружнього вогню стався вночі 26 лютого, коли біля станції метро “Берестейська” український підрозділ помилково прийняли за диверсантів. Було розстріляно два автомобілі з 8-ма військовослужбовцями 101-ї бригади. Розстріл спочатку назвали “боєм” і “знищенням диверсійної групи”. Через кілька місяців військове командування визнало трагічну помилку.

І нарешті, третій випадок випадкової перестрілки через відсутність координації між українськими військовими стався ввечері 26 лютого біля Повітрофлотського мосту, за 200 метрів від будівлі Міністерства оборони. Під час цього інциденту загинув один військовослужбовець ЗСУ – Михайло Дягілєв. Після цього трагічного випадку ніякої інформації про бої в Києві не надходило.

Чи був Володимир Зеленський проінформований про те, що замість знищення російських диверсантів у Києві українські військові помилково стріляли один в одного? Ймовірно, так. Принаймні, його помічники і голова Офісу президента мали б знати про це. Тим не менш, Зеленський з задоволенням годував західних журналістів страшилками про те, як його намагалися вбити.

Читаючи публікації Саймона Шустера, який не так давно написав книгу про українського президента після неодноразових спілкувань з Зеленським та людьми з його оточення, не покидає враження, що тобі пропонують коктейль із брехні, маніпуляцій та самолюбування. Як мінімум, у тій частині, яка стосується “героїзму” президента. Чого варті тільки такі цитати зі статті Шустера у TIME від 28 квітня 2022 року:

“Військові повідомили Зеленському, що російські ударні групи висадилися у Києві з парашутом, щоб вбити або захопити його та його родину…”

“З настанням ночі у той перший вечір навколо урядового кварталу спалахнули перестрілки…”

“За його словами, російські війська зробили дві спроби штурмувати комплекс…”

Усі ці цитати є брехнею, яку охоче розповідали американцю в Офісі президента. Далі, без необхідної перевірки фактів, вони почали свій шлях по світу, намагаючись сформувати у західних читачів спотворене уявлення про головного героя.

У публікаціях Шустера Зеленського намагаються показати світу як втомленого батька нації, який час від часу ділиться з оточуючими глибокими фразами: “Мені потрібні боєприпаси, а не поїздка”, “Я постарів від усієї цієї мудрості, якої ніколи не хотів” та “Жахи змушують нас закривати очі”. Майстерність спічрайтера президента заслуговує на повагу, безперечно. Але повірити в те, що Володимир Зеленський є сучасною реінкарнацією Махатми Ганді, може тільки дуже наївна людина.

Українці давно знають, з ким вони мають справу. Тим не менше, деякі деталі з книги та статей Саймона Шустера справді цікаві. Хоча б тому, що вони ще раз нагадують, що перед нами випадкова людина − актор, якого попросили зіграти роль політика. У перші дні війни, коли військові своїми життями, героїзмом та вкрай обмеженою кількістю зброї рятували країну від загибелі, переляканий Зеленський перебував у підземному бункері, витрачаючи час на перегляд голлівудських фільмів, фітнес, гру в пінг-понг та дегустацію вин. Кілька разів на день він записував відео для соцмереж і телебачення, а вночі виходив подихати свіжим повітрям. Найбільше президент тоді скаржився на брак сонячного світла та свіжого повітря.

Слід визнати, що в перший рік війни героїчний образ Зеленського на Заході сприймався за чисту монету. Симпатії американців і європейців були на стороні всіх українців, у тому числі їхнього президента. Тим більше що Зеленський майстерно грав свою роль, а його тексти були написані з урахуванням особливостей цільової аудиторії. Перед членами Конгресу США він згадував Рузвельта, у Бундестазі наводив порівняння з Берлінським повітряним мостом, а в британському парламенті цитував Шекспіра.

Але війна тривала, і з України все частіше надходила інформація про корупційні скандали, пов’язані з крадіжкою грошей, які Захід передавав для фінансової підтримки українського бюджету. І якщо прості громадяни особливо не вникали в деталі корупції в чужій країні, то політики чудово розуміли, що основними бенефіціарами розкрадань західної допомоги були люди з оточення Зеленського.

У 2023 році ефективність промов Зеленського знизилася настільки, що йому навіть відмовили в виступі в Конгресі США, а значна частина республіканців з лояльних до України перетворилася на головних противників надання їй допомоги.

>>> 55. У Зеленського з’явилася нова проблема – генерал Залужний

Зміст

Здавалося б, після початку повномасштабного вторгнення оточення Зеленського мало б відмовитися від сумнівних схем розподілу бюджетних коштів. Однак ні введення воєнного стану, ні навіть істотне скорочення податкових надходжень їх не зупинили.

Перевірена схема крадіжки бюджетних коштів — на ремонті доріг, нікуди не зникла. Навіть у перші місяці війни, коли вирішувалася доля країни, а окупанти стояли під Києвом, уряд своєчасно виділяв гроші приватним будівельним компаніям. У 2022 році на дороги витратили 95 млрд гривень (приблизно 2,5 млрд доларів).

Без сумніву, ремонт доріг у країні необхідний. Питання викликає лише те, що у зв’язку з введенням воєнного стану підрядників почали обирати за прямим договором, без проведення відкритого тендеру. Кошторис проекту не публікувався — також у зв’язку з воєнним станом. В українських реаліях це дуже часто призводило до корупції, і, відповідно, до втрат державного бюджету. В багатьох випадках у документацію проекту включали будівельні матеріали за значно завищеними цінами. Те, що на ремонт доріг виділяли кошти на тлі кривавих боїв у різних частинах країни, коли українська армія гостро потребувала боєприпасів, — це вже інше питання.

Як не дивно, але війна розширила можливості для корупції. Окупація Маріуполя з його металургійними заводами, проблеми з експортом товарів через чорноморські порти та вимушена еміграція кількох мільйонів громадян дуже негативно вплинули на податкові надходження. Але втрати бюджету майже повністю компенсували союзники України. США, Канада, Німеччина, Великобританія, Японія та інші країни почали виділяти не лише військову, але й фінансову допомогу. Це врятувало українську економіку та дозволило закрити дефіцит державного бюджету навіть в умовах багаторазового збільшення бюджету Міністерства оборони.

Нова схема крадіжки державних коштів була пов’язана з військовими закупівлями. Різке збільшення чисельності Збройних сил України вимагало постачання великих обсягів різних товарів: від продуктів харчування до одягу, палива та боєприпасів. За словами Дани Ярової, члена Громадської антикорупційної ради при Міністерстві оборони, масштабні крадіжки безпосередньо пов’язані з постановою уряду від 28 лютого 2022 року, яка спростила процедури закупівель для оборонного відомства. Згідно з цією постановою, яка діяла до літа 2023 року, усі закупівлі, раніше проведені через відкриті тендери, перейшли на прямі договори.

Довгий час українське суспільство лише підозрювало, що в оборонному відомстві можливі великі крадіжки на закупівлях. Але в січні 2023 року журналіст “Дзеркала тижня” Юрій Ніколов звинуватив керівництво Міністерства оборони в масштабних зловживаннях, спираючись вже на конкретні факти. Він опублікував документи, що свідчать про те, що для армії закуповували курячі яйця по 17 грн за штуку, тоді як роздрібна ціна в магазинах становила 6-7 грн за штуку, а оптова — 4-5 грн. Картоплю замовили по 22 грн за кілограм, хоча роздрібна ціна в магазинах не перевищувала 8-9 грн.

Новина про курячі яйця обурила українських користувачів соцмереж. Якщо в цінах на військове обладнання мало хто розбирався, то скільки коштують яйця в магазинах, знав кожен. І що найголовніше, суспільство нарешті почало здогадуватися, що масштаби корупції в Міноборони обчислюються в мільярдах і не обмежуються лише курячими яйцями.

Міністр оборони Олексій Резніков відреагував на скандал, відкинувши будь-які звинувачення в корупції. При цьому він зробив це дуже дивно. За його словами, журналісти неправильно все зрозуміли, і висока ціна на яйця пояснюється тим, що 170 гривень — це ціна не за 10 штук, як продають в магазинах, а за кілограм яєць. Крім того, журналісти не врахували доставку.

Виправдання Резнікова лише додали масла в огонь. Його швидко спіймали на брехні. Тендерна документація підтвердила, що в ній вказана ціна за 10 яєць, адже в Україні яйця ніколи не продавали кілограмами. Результатом цього скандалу стало те, що журналісти, опозиційні політики та Національне антикорупційне бюро почали ретельніше вивчати, як Міністерство оборони витрачає гроші.

Обсяги виділених коштів були дуже великі. Бюджет Міноборони у 2022-2023 роках становив приблизно половину всього державного бюджету і майже повністю покривався за рахунок західної фінансової допомоги.

Аудит, проведений в січні 2023 року, через два тижні після публікації статті про ціну курячих яєць, показав, що Міністерство оборони виділило більше 13 мільярдів гривень (370 млн доларів) на закупівлю продуктів для військовослужбовців за цінами в два-три рази дорожче, ніж у магазинах Києва. І це були лише продукти харчування для деяких військових частин у тилу. Далі почали відкриватися факти закупівлі за завищеними цінами військової форми та бронежилетів у перші місяці війни. Товарознавча експертиза показала, що ціна в 43 тисячі грн за бронежилет 4-го класу за курсом 29 грн/долар була в рази більшою за тодішні ціни.

Щоб задовольнити спрагу суспільства до справедливості, 2 лютого 2023 року був заарештований заступник міністра оборони В’ячеслав Шаповалов і керівник департаменту закупівель Богдан Хмельницький. Станом на липень 2024 року Шаповалов досі перебуває в слідчому ізоляторі та готується до суду. Хмельницького випустили на волю.

На думку Дани Ярової, скандал з курячими яйцями та військовою формою — це лише незначний епізод у величезному морі корупції. Наймасштабніші зловживання відбувалися на закупівлях озброєнь у 2022 році. Тоді Міністерство оборони роздало десятки мільярдів гривень сумнівним фірмам, частина з яких просто вкрала гроші і не поставила в Україну замовлені озброєння та боєприпаси.

Наприкінці 2023 року стало відомо, що з початку повномасштабної війни сума простроченої дебіторської заборгованості за контрактами Міноборони склала 36,3 млрд грн. Тобто держава перерахувала гроші постачальнику, але обіцяний товар не отримала. Для порівняння, 36,3 млрд грн — це майже 3000 канадських бронемашин Senator, які могли б врятувати тисячі життів військових. Або близько 5000 протитанкових ракетних комплексів FGM-148 Javelin.

Слід звернути увагу, що заарештований заступник міністра оборони В’ячеслав Шаповалов мав тісні зв’язки з міністром Резніковим. Раніше він був його заступником у Міністерстві реінтеграції. Після підвищення Резніков забрав його до себе в Міноборони і знову зробив своїм заступником, давши Шаповалову можливість керувати закупівлями для армії.

У 2015-2017 роках, коли Резніков був секретарем Київської міської ради, Шаповалов займався будівельними питаннями, обіймаючи посаду заступника голови Київської обласної адміністрації. У той час зять Резнікова Дмитро Штейнгауз отримав від обласної ради велику земельну ділянку в Броварах під Києвом площею 80 гектарів і почав на ній житлове забудову.

Незважаючи на скандал з Шаповаловим, президент Зеленський довго тримав Олексія Резнікова на посаді міністра. У відставку його відправили лише 5 вересня 2023 року. Після яєчного скандалу оприлюднення фактів корупції в оборонному відомстві суттєво почастішали. Крім того, Резніков проявив себе досить слабким керівником міністерства. Він провалив таке важливе питання, як постачання в армію малих дронів, зневажливо заявивши в грудні 2022 року, що “весільні дрони нам не потрібні”. Але вже через кілька місяців виявилося, що дрони відіграють дуже важливу роль на лінії фронту. Наприкінці 2023 року українські військові настільки вправно навчилися використовувати FPV-дрони, що на деяких ділянках вони успішно заміняли артилерію, стримуючи наступ піхотних груп противника.

Оскільки більша частина інформації про закупівлі озброєнь все ще залишається військовою таємницею, у журналістів немає можливості перевірити, як розподілялися державні кошти. Настороженість викликають два факти. У червні 2022 року, коли Україна завдяки західній допомозі починає величезними темпами купувати озброєння, керівником нового державного підприємства “Агентство оборонних закупівель” був призначений Денис Шарапов — колишній бізнес-партнер голови Офісу президента Андрія Єрмака. Колись вони разом очолювали компанію “Медійна група європейського партнерства”, але в 2018 році обидва вийшли зі складу її засновників.

Нова агенція отримала повноваження розпоряджатися всіма коштами Міноборони, передбаченими для закупівель озброєння та військової техніки. На початок 2023 року державне підприємство, підконтрольне Шарапову та Єрмаку, витратило 355 млрд грн бюджетних коштів (приблизно 9 мільярдів доларів). Це майже чверть усіх доходів річного бюджету України.

Як стверджують джерела видання “Дзеркало тижня”, після скандалу з Шаповаловим Єрмак і Шарапов відійшли від закупівель озброєння. Але дані про те, як проходили воєнні закупівлі у 2022 році, нікуди не зникли. Є всі підстави вважати, що значна частина грошей була просто розкрадена. Найкращим підтвердженням цьому є загальний обсяг простроченої дебіторської заборгованості Міноборони.

Щоб захистити інформацію про корупцію під час закупівлі озброєнь, 21 грудня 2023 року Верховна Рада, підконтрольна Зеленському, обрала Ольгу Піщанську до складу Рахункової палати України, а наступного місяця, незважаючи на позицію західних партнерів, її призначили головою цієї установи. Дійшло навіть до того, що в Київ прибула спецпредставник США з економічного відновлення України Пенні Пріцкер. Вона ще раз намагалася переконати українських чиновників скасувати сумнівне призначення Ольги Піщанської. Але на Офіс президента Зеленського ця порада ніяк не вплинула. Піщанську ще з вересня 2023 року готували на посаду голови Фонду держмайна замість Рустема Умерова, який очолив Міноборони після відставки Резнікова. І відмовлятися від свого наміру Зеленський не бажав.

У 2020-23 роках Ольга Піщанська очолювала Антимонопольний комітет. Як з’ясувалося, під час її керівництва ця установа “пробачила” компаніям Ігоря Коломойського штрафів майже на 5 мільярдів гривень.

І, нарешті, найголовніший факт, який все пояснює. Сестра Ольги Піщанської Світлана — давня подруга і сусідка Зеленського, ще з далекого дитинства в Кривому Розі. Як вона сама розповідає, “ми виросли в одному дворі”. У липні 2019 року на Світлану Піщанську була оформлена італійська компанія, якій належала 15-кімнатна вілла Володимира Зеленського на узбережжі італійського курорту Форте-дей-Мармі. У 2019 році ця нерухомість була внесена до декларації президента, однак наступного року її вже в ній не було , оскільки вілла формально отримала нового власника.

>>> 54. Міфологізація ролі Зеленського у війні

Зміст