Категорія: ua

Перед початком війни Кремль приділяв велику увагу дезінформації щодо причин нападу на Україну. За правилами російської пропаганди, брехні має бути багато. Це потрібно, щоб заплутати цільову аудиторію. Людина повинна обирати не між брехнею та правдою, а між різними версіями брехні. Так їй буде важче дістатися до реальних причин чи подій.

Намагаючись пояснити майбутню агресію проти сусіда, Путін пропонував своїм співвітчизникам повірити в страшні американські біолабораторії на території України, зростання неонацизму, необхідність захисту населення Донбасу, розширення НАТО і навіть спроби України створити атомну бомбу. За кілька днів до вторгнення російські спецслужби інсценували кілька обстрілів своєї території нібито з боку України. Але цей Гляйвіцький інцидент був зроблений настільки невміло і недбало, що в нього не повірили навіть російські Z-патріоти.

Насправді рішення Путіна розпочати повномасштабну війну виникло під впливом зовсім інших факторів. Першим (але не головним) з них стала перемога Зеленського на президентських виборах у квітні 2019 року.

Кремль дуже хотів перемоги Зеленського. Президент Порошенко, з усіма його недоліками, послідовно проводив політику, яка зовсім не влаштовувала Путіна. Він зміцнював українську армію, при ньому 30 місяців поспіль зростала економіка, він досяг автокефалії для Української православної церкви і безвізового в’їзду громадян до Євросоюзу. Якби ситуація продовжувалася такими темпами, то наприкінці другого президентського терміну Україна цілком могла отримати дорожню карту для вступу в ЄС.

Напередодні президентських виборів, у березні 2019 року, головний редактор російської радіостанції “Ехо Москви” Олексій Венедиктов заявив, що Путіна влаштовує будь-який президент України, який зробить цю країну слабшою.

“Я розумію, що хто завгодно, крім Порошенка. На мою думку, якщо говорити про нашого, проросійського кандидата в президенти України, то у нас це містер Хаос. Чим більше хаосу, чим слабший кандидат, тим Путін вважає, що це вигідніше Росії. Власного кандидата у нас немає: Тимошенко, Зеленський, Бойко, ще якісь люди — не суттєво. Містер Хаос нас задовольняє”, − сказав Венедиктов.

Звичайно, сама по собі перемога Зеленського не була причиною війни. Але вона створила потрібні умови. Некомпетентний президент України для Путіна був надією на те, що політика Порошенка в бік Європи, як мінімум, сповільниться. Також було б бажано, щоб новий президент покращив відносини з Росією. Для початку, добре б було, щоб Україна забула про Крим і змирилася з владою сепаратистів у Донбасі.

Програма-максимум для Путіна передбачала призначення на посаду голови уряду Віктора Медведчука або повернення до влади колишнього президента Віктора Януковича. Так чи інакше, але Венедиктов правий: російському керівництву дуже хотілося, щоб ситуація в Україні погіршилася.

Деякий час Путін вичікував. Він розраховував, що йому вдасться якимсь чином розширити політичний вплив українських партій, лояльних Кремлю. Для цього на наступних парламентських виборах в Україні проросійські партії мали отримати той відсоток голосів, який дозволить їм претендувати на участь у парламентській коаліції. Якщо це вдасться, то тоді можна сподіватися, що Медведчук стане спікером парламенту або віце-прем’єром. Путін дуже сподівався повернути представників проросійських сил до виконавчої влади України.

Щоб посилити вплив Медведчука, Путін подарував його дружині − колишній телеведучій Оксані Марченко − право на освоєння одного з трьох найбільших нафтових родовищ Росії. Мова йде про Гавриковське родовище в Ханти-Мансійському автономному окрузі. За задумом Путіна, кіпрська компанія Марченко буде видобувати нафту в Росії, продавати її, а на отримані гроші купувати і фінансувати телеканали в Україні.

До певного часу ця схема успішно працювала. Ще за Порошенка Медведчук почав скуповувати інформаційні телеканали. За відносно короткий час через підставних осіб він став власником телевізійних каналів NewsOne, ZIK і “112 Україна”. У листопаді 2019 року, вже при Зеленському, Медведчук відкрив ще два телеканали: “Перший незалежний” і UkrLive.

Примітно, що всі проросійські медіаресурси, включаючи телеканали Медведчука, перед виборами президента безжально критикували Порошенка і досить нейтрально оцінювали перспективи Зеленського. Це продовжилося і після обрання нового президента. Критика на адресу Порошенка звучала, щоб максимально знизити відсотки його партії на найближчих парламентських виборах. До Зеленського поки придивлялися, очевидно, розраховуючи на можливу участь у майбутній коаліції та формуванні уряду.

Все змінилося 22 липня 2019 року, після підрахунку голосів на позачергових виборах до Верховної Ради. Проросійський блок партій “Опозиційна платформа − За життя” отримав не так вже мало: 13,05% голосів. Це дало їм можливість завести в парламент 43 депутати. Щоправда, партія Шарія, ще одна прокремлівська сила, за результатами парламентських виборів 2019 року не подолала 5-відсотковий бар’єр, отримавши всього 2,23% голосів.

Справжнім триумфатором на позачергових парламентських виборах стала пропрезидентська партія “Слуга народу”, яка вперше в історії України зуміла сформувати монобільшість. Партія Зеленського отримала 43,16% голосів. Разом з депутатами, обраними по одномандатних округах, цього вистачило на формування більшості без участі інших партій. Це означало, що бажання Путіна впливати на рішення українського уряду не здійсниться, як мінімум, найближчі 4 роки.

Оскільки Медведчук і Бойко вже не сподівалися на отримання посад у уряді або навіть у керівництві парламенту, проросійські телеканали почали поступово критикувати президента. Тут знову варто згадати, що Зеленський дуже гостро реагує на критику. Він просто ненавидів будь-які критичні висловлювання на свою адресу, трансльовані з телеканалів Порошенка і Медведчука. Але оскільки Порошенко відноситься до проєвропейської опозиції і має достатньо великий авторитет, зокрема у Вашингтоні та європейських столицях, його медіаресурси не можна просто так закрити, як десь у Венесуелі чи Азербайджані. Це одразу викличе скандал і звинувачення в утисках свободи слова. Президент України, як ми знаємо, позиціонує себе як демократичного лідера.

Але якщо телеканали ненависного Порошенка закрити не можна, то до телеканалів Медведчука ця заборона не стосується. Віктор Медведчук припустився великої помилки. Він чомусь почав думати, що його статус “кума Путіна” і неофіційного представника Кремля в Україні дає йому певні привілеї, які Зеленський порушити не насмілиться. Але виявилося, що український президент абсолютно байдужий до цього статусу.

Зеленський не хотів терпіти та дивитися, як пропагандисти Медведчука зі своїх телеекранів систематично руйнують його рейтинг. Перший рік свого президентства, на хвилі фантастично високої популярності серед народу, він ще міг не звертати на це увагу. Однак критики на телеекранах ставало все більше, в тому числі новинних сюжетів про корупцію у владі. Останньою краплею стала інформація про те, що батько Зеленського дуже засмучений нападками журналістів на свого сина. Мова йшла саме про телеканали Медведчука, які до певного часу дуже любив дивитися Олександр Зеленський. Навіть ходили чутки, що батько президента отримав через це серцевий напад.

2 лютого 2021 року президент ініціював рішення Ради національної безпеки та оборони про запровадження санкцій проти народного депутата Тараса Козака, телеканалів “112 Україна”, NewsOne та ZIK. Козак потрапив під санкції, тому що формальним власником цих телеканалів був він, а не Медведчук чи його дружина Оксана Марченко. Приблизно така ж схема власності існувала і на каналі Порошенка. До 2021 року “Прямий” був оформлений на колишнього голову Київської міської адміністрації Володимира Макеєнка, хоча реально всім керував Порошенко.

Цікаво, як відреагував на санкції та вимкнення з ефіру телеканалів Медведчука батько українського президента. Наступного дня Олександр Зеленський в інтерв’ю журналістам заявив, що підтримує заборону телеканалів “112 Україна”, NewsOne та ZIK, тому що їхня риторика не відповідає дійсності.

“Так, як його поливають, − ні в одній країні такого немає… Один бруд ллють… Ось кажуть, корупція зросла в шість разів. А дивишся міжнародні результати − на три сходинки піднялася”, − розповів Зеленський-старший.

Закриття телеканалів Віктора Медведчука мало далекосяжні наслідки. Своїм рішенням Володимир Зеленський показав Путіну, що, на відміну від Порошенка, він не дозволить пропагандистам руйнувати свій рейтинг і розхитувати політичну ситуацію. І тут господар Кремля зрозумів, що відсутність медійної підтримки ставить хрест на його планах привести до влади в Україні проросійські сили. Іншими словами, Путін втратив останні ілюзії, що Медведчук коли-небудь зможе зайняти високий пост в українському уряді.

Чи треба було закривати проросійські телеканали? Звичайно, але за умови, що у тебе є сильна армія і ти готовий до наслідків. Усім давно було зрозуміло, що Медведчук зрадник, і його медіапроекти фінансуються за рахунок Росії. Але Зеленський мало думав про довгострокові наслідки і точно не готувався до можливої ескалації військових дій. Оскільки у українського президента не було достатньо досвіду в міжнародній політиці, і він оточив себе такими ж некомпетентними друзями, йому здавалося, що все якось владнається. Логіка Зеленського була по-дитячому проста та наївна: війна нікому не вигідна, тому Путін її не розпочне.

>>> 32. Ідеальний момент для Путіна

Зміст

Ймовірно, причини повномасштабного вторгнення в Україну слід поділити на дві окремі групи: ті, які сформували у Путіна стійке бажання приєднати українські території до Росії, та ті, які вплинули на рішення, що цей момент настав.

Не секрет, що Володимир Путін давно розмірковував про приєднання України, задовго до Зеленського, Порошенка та втечі Януковича. Перші тривожні сигнали виникли ще в 2003 році, під час конфлікту навколо острова Тузла. Ситуація з Тузлою показала, що російський президент не виключає можливість вирішення спірних питань з Україною за допомогою зброї. Нагадаю, що Кучма та Путін пішли на деескалацію цієї прикордонної суперечки лише після дислокацію на острів Тузла українських десантників, коли ситуація була за крок від стрілянини між обома берегами Керченської протоки.

П’ять років потому, у квітні 2008 року, під час закритого засідання Ради Росія − НАТО Володимир Путін відверто натякнув Джорджу Бушу-молодшому, що у випадку приєднання України до Північноатлантичного альянсу ця країна може втратити державність.

Далі, як відомо, стан пацієнта почав погіршуватися. Путін став все більш озлобленим і у лютому 2014 року вирішив скористатися втечею Януковича для анексії Криму. Більшість експертів вважають, що в своєму ставленні до українського питання господар Кремля потонув у коктейлі, основним компонентом якого були імперські амбіції. До інших складових цього напою входили: ностальгія за СРСР, образа за розширення НАТО на країни Східної Європи, некомпетентність, манія величі та визнання незалежності Косова.

Останній прецедент, на думку Путіна, розв’язав йому руки, оскільки визнання незалежності Косова з боку США та інших країн Заходу суперечило Гельсінському пакту 1975 року про непорушність кордонів європейських держав. Оливкою на паличці стала знаменита цитата Збігнева Бжезінського про те, що Росія без України ніколи не стане імперією. Наприкінці 90-х його книга “Велика шахова дошка” мала великий успіх, як в Україні, так і в Росії. І, звісно, на Путіна вона теж справила враження.

Існував цілий перелік причин, чому Путіну потрібна була Україна. Ця країна одна з небагатьох, які володіють повним циклом авіабудування, має технології та промислові потужності для космічного ракетобудування, входить у десятку найбільших світових виробників металургії та є одним з найбільших експортерів продовольства. Крім того, це величезний людський ресурс, який може десятиліттями підживлювати демографію та економіку Росії.

Ще одна причина війни полягала в бажанні не допустити інтеграції України в Європейський Союз. Багата, успішна та демократична Україна — найстрашніший нічний кошмар Путіна. Він просто не міг допустити, щоб українці жили краще, ніж росіяни. Російський президент міг “не помічати” успішну трансформацію країн Східної Європи, але успіх України став би найгіршим нагадуванням його власної недолугості.

Немає країни в світі, багатшої природними ресурсами, ніж Росія. Вона володіє величезними покладами золота, алмазів, нафти, газу, кольорових металів. За гроші, отримані лише від експорту сировини за кордон, у Росії можна було б побудувати кілька нових міст, не гірших за Дубай. Але все, чого Путін досяг після 23 років свого правління — це мінімальна зарплата росіян на рівні 200 доларів на місяць.

Справа навіть не вступі до НАТО. Мета всієї цієї історії полягає лише в завоюванні або знищенні України. Естонія давно є членом НАТО і відстань між кордоном Естонії та Санкт-Петербургом всього 125 кілометрів. Це майже в чотири рази менше за відстань від українського кордону до Москви. Тому риторика Путіна про “підльотний час літаків НАТО” чи “війська НАТО біля кордонів Росії” — це аргумент, розрахований лише на внутрішню аудиторію.

У квітні 2014 року, коли Путін після анексії Криму почав гібридну війну на сході та півдні України, він сподівався малою кров’ю захопити кілька областей. Але “російська весна” завершилася невдало всюди, крім Донбасу. І навіть там все пішло не так, як планувалося. Гібридні методи, які ефективно показали себе в Криму, перестали працювати, і вже до літа ситуація переросла в збройне протистояння низької інтенсивності.

Повноцінна війна тоді не входила в плани Володимира Путіна. Про це він згодом, у 2023 році, згадував як про свою велику помилку. І хоча в серпні 2014 року російський президент використав російську регулярну армію для розгрому українських сил під Іловайськом, легенда про “повстання народу Донбасу” використовувалася аж до початку повномасштабного вторгнення. Путін до останнього сподівався, що йому все ж вдасться повернути Україну в російську сферу впливу політичними методами.

Варто зазначити, що навіть за два тижні до початку війни більшість політиків в Україні не вірили в можливість масштабного вторгнення, настільки неймовірною була сама думка про це. Не тільки Зеленський, але навіть Порошенко та Тимошенко. Це просто не вписувалося в будь-яку раціональну логіку. Усі розуміли, що зараз зовсім інша ситуація, ніж у 2014 році. Росію в разі початку війни чекають катастрофічні наслідки. Але українські політики не врахували, що Путін у своїй ненависті до України здатний на ірраціональні вчинки. Він авторитарний диктатор, для якого навіть смерть десятків тисяч співгромадян мало що значить.

Можливо, якби Путін був злим генієм, у нього все б вийшло. І Україна, крім “невиправно націоналістичних” західних областей, вже була б розділена на три-чотири нових федеральних округи Російської Федерації. Але Путін не злий геній. Найточніше його описав колишній голова Центрального банку Росії Віктор Геращенко: “Путін − це звичайний трієчник”. Посередність, яка опинилася на вершині лише тому, що його колись обрав Борис Березовський.

У своєму ставленні до України Путін неодноразово допускав дві великі помилки. Він переоцінював радянське минуле та не враховував місцевих особливостей української політики. Путін вважав, що Україна все ще залишається колишньою радянською республікою, яка випадково та незаслужено здобула незалежність. І його історична місія полягала в тому, щоб виправити цю помилку.

Існує версія, що захоплення України мало стати першим етапом на шляху до інших війн. І що Україна для Путіна представляє інтерес перш за все як джерело ресурсів: економічних, логістичних і, що найважливіше, людських, для подальшої експансії в Східну Європу. Російський президент насправді не готувався до повноцінної війни. Він щиро вважав, що це буде двотижнева спецоперація, подібна до анексії Криму або придушення “празької весни” 1968 року. А вже далі, поглинувши Україну, Путін міг використовувати цей додатковий ресурс для справжньої війни з НАТО. Українцям у цьому плані готувалася роль гарматного м’яса. Вони, разом з бурятами та тувинцями, повинні були штурмувати в складі російської армії Ригу, Варшаву, а може навіть і Берлін.

Це лише одна з версій. Аргументом проти неї виступає те, що згідно з планом військових дій, який потрапив у руки українських військових, російська армія не збиралася окупувати західні регіони України. Росіяни боялися, що наявність там “ворожого населення” могло перерости в довгу партизанську війну. За задумом Путіна, Західна Україна мала стати проросійським протекторатом на чолі з новим режимом Віші або перейти до Польщі після розділу сфер впливу між Росією та Заходом. Закарпаття перейшло б під владу Угорщини. Приблизно так мала виглядати “нова Ялта” в розумінні Путіна.

Ми не знаємо, що насправді було в голові у Путіна, коли він планував цю авантюру. Точно відомо одне: він дуже сильно переоцінив можливості своєї країни та своєї армії.

>>> 31. Батько Зеленського запускає ланцюгову реакцію

Зміст

Багаторічний конфлікт Володимира Зеленського з мером Києва Віталієм Кличком виник задовго до триумфальної перемоги 2019 року. Починаючи з 2014 року, коли Кличко вперше був обраний мером Києва, артисти “Квартал 95” досить грубо пародіювали колишнього чемпіона світу з боксу, зображуючи його в своїх шоу як недоумкуватого спортсмена. І робили вони це дуже часто. Звісно, меру столиці це навряд чи подобалось.

В інтерв’ю українській журналістці Соні Кошкіній Віталій Кличко підтвердив, що він кілька разів випадково зустрічався з Зеленським на вечірках у колі спільних друзів, і висловлював йому своє незадоволення через пародії. Зеленський у відповідь все пояснював тим, що це просто такий гумор. Так чи інакше, але між ними виникла особиста неприязнь.

Після перемоги на виборах 2019 року, новий президент Зеленський намагався розширити свій вплив на Київ, тому Віталію Кличку запропонували співпрацю. За словами мера, до нього звернувся голова Офісу президента Андрій Богдан із проханням, щоб Кличко узгоджував усі свої дії в столиці з однією з двох осіб на свій вибір: великим забудовником Андрієм Вавришем або керівником телеканалу “1+1” Олександром Ткаченком.

Мер відмовився від пропозиції і навіть скликав пресконференцію, на якій розповів про дзвінок голови Офісу президента: “На що я чітко поставив запитання: скажіть, будь ласка, пане Богдан, які офіційні посади вони займають (Вавриш і Ткаченко) і які ключові ролі вони мають вирішувати в консультаціях за ті чи інші кроки, що відбуваються в нашому місті?” – розповів Кличко.

По суті, це було оголошенням війни. Здавалося, що окрилений своєю популярністю Зеленський легко розбереться зі столичним мером. Тим більше, що до місцевих виборів у Києві залишалося кілька місяців. Але реальність виявилася дещо іншою. Кличко також був популярним серед виборців. Якщо не в усій країні, то в столиці точно. У Києві обертаються великі гроші, частина яких у вигляді податків потрапляє до міського бюджету. Маючи можливість розпоряджатися великими фінансовими ресурсами, мер покращував міську інфраструктуру. Інакше кажучи, мільярди в міському бюджеті вирішували багато проблем. Кияни бачили позитивні зміни та в цілому були задоволені своїм мером. На тлі інших українських міст Київ завжди виглядав дуже привабливо.

Крім популярності Кличка, у Зеленського була ще одна проблема: у нього не було підходящого кандидата, який зміг би для нього виграти вибори в столиці. Бажаючих стати мером від “Слуги народу” було багато: Микола Тищенко, Олександр Дубінський, Олександр Ткаченко, Ірина Верещук. Але за Тищенком і Дубінським волочився шлейф скандалів. А Ткаченко і Верещук, при всій підтримці з боку телеканалу Коломойського, не мали достатньої харизми, щоб конкурувати з Кличком.

В результаті Зеленський зупинив свій вибір на Верещук, яка з тріском програла вибори мера Києва, зайнявши лише п’яте місце з 5,44% голосів. Кличка було переобрано на новий термін з великим перевагою: за нього проголосувало більше 50% виборців.

Аналогічна ситуація сталася і на виборах у Київську міську раду. Партія Порошенка “Європейська солідарність” і партія Кличка “Удар” сформували більшість із 61 депутата. Пропрезидентська партія “Слуга народу” отримала лише 12 місць у міській раді.

Результати виборів значно знизили можливості Зеленського боротися з Кличком за владу у Києві. Але здаватися він не збирався. Відомо, щонайменше, про три випадки, коли президент збирався звільнити Кличко з посади голови державної адміністрації. Цілком незаконно, звісно. Згідно з Конституцією України, обраний киянами мер міста автоматично стає головою Київської міської ради і займає посаду голови державної адміністрації. Зеленського не зупиняло протиріччя з Конституцією, але його відлякувала перспектива війни з депутатами міської ради.

Звільнивши Кличка з посади голови адміністрації, президент нічого не міг зробити з тим, що той все ще залишатиметься обраним мером міста. Основні фінансові кошти у Києві розподіляються на сесіях міської ради, якими керує мер. Призначивши свого ставленика головою адміністрації, Зеленський тільки б переніс конфлікт на новий рівень. Розв’язувати питання з будівництвом і земельними ділянками все одно довелося б через Кличка та його депутатів.

У грудні 2021 року між Кличком і Зеленським відбулася зустріч, в ході якої президент запропонував меру вийти з коаліції з партією Порошенка в міській раді. Також глава держави попросив Кличко не балотуватися на майбутніх виборах президента. По першій пропозиції Зеленський отримав відмову, а що стосується планів стати президентом, то Кличко все перевів у жарт.

Після цієї зустрічі Віталій Кличко і Володимир Зеленський жодного разу не зустрічалися протягом двох років. Як запевняє київський мер, після початку війни вони навіть не розмовляли по телефону. Між ними досі існує глибока особиста неприязнь.

>>> 30. Чому Путін напав на Україну

Зміст

Будучи досвідченим фахівцем у сфері мас-медіа, Зеленський розумів, що його популярність значною мірою тримається на лояльності загальнонаціональних телеканалів. Історія Порошенка показала, що харизми та відданості базового електорату недостатньо для перемоги. Виборець має перебувати в атмосфері, яка створює ілюзію відсутності життєздатної альтернативи діючому президенту. Саме так колись зробив Путін на початку свого першого президентського терміну. І, як бачите, досяг успіху в знищенні усіх потенційних конкурентів.

У Володимира Зеленського, як виявилося, є деякі риси авторитарного правителя. Наприклад, він дуже не любить критику. Можна навіть сказати, що просто її ненавидить. Як згадував колишній голова Офісу президента Андрій Богдан, Зеленський навіть писав йому о другій годині ночі, щоб дізнатися інформацію про якогось маловідомого автора критичного поста у Facebook. Богдана це дуже дивувало, адже колишній комік “Кварталу 95” сам прийшов до влади, використовуючи не тільки жорстку критику, але й найогидніші способи висміювання своїх опонентів.

Болісна реакція на будь-яку критику у Зеленського поєднувалася з гострим бажанням не допустити, щоб опозиційні медіа мали доступ до широкої аудиторії. Наприклад, вже в перший рік президентського терміну Зеленського спостерігачі помітили, що він і його колишній бізнес-партнер Ігор Коломойський кілька разів з негативом згадували Томаша Фіалу: чеського інвестора, який багато років живе та веде бізнес в Україні.

Здавалося б, хто такий Фіала? Він поки не олігарх — його статок оцінюється приблизно у 200 мільйонів доларів, що не так вже й багато в порівнянні з іншими. Він не друг Порошенка, у нього немає телеканалу, і взагалі він іноземець, який в Україні знаходиться з посвідкою на проживання. Але якщо придивитися до особистості Томаша Фіали уважніше, то все стає на свої місця. Зеленський і Коломойський відчули небезпеку, оскільки Фіала почав скуповувати та відкривати медіа-ресурси. За кілька років він і його компанії отримали контроль над журналом “НВ”, однойменним сайтом, радіостанцією та двома сайтами фінансових новин.

В Україні існують випадки, коли людина не з команди діючої влади володіє медіа-холдингом. Але якщо власник цих медіа не хоче проблем, то він повинен, принаймні, демонструвати лояльність до президента. Наприклад, мер Львова Андрій Садовий через свою сім’ю контролює невеликий за українськими мірами телеканал 24, новинний сайт Zaxid.net та мережу радіостанцій Радіо Люкс. У нього немає проблем з ліцензіями чи податковими перевірками. І на адресу самого Садового ніколи не звучала критика з боку президента. Просто так збіглося, що медіаресурси мера Львова дуже лояльно ставляться до Володимира Зеленського.

На відміну від Андрія Садового, чеський інвестор Томаш Фіала демонстрував незалежну позицію, хоча і до опозиції його ніяк не можна віднести. Тим більше, враховуючи, що його статус перебування в Україні забороняє вести політичну діяльність. Але для Зеленського сам факт, що нелояльна до нього людина має доступ до великої аудиторії, вже представляв небезпеку.

Фіала теж, очевидно, зрозумів, що його самостійність на медіаринку почала турбувати президента, тому в найближчій перспективі це може загрожувати його інвестиційному бізнесу. Проблему вирішили трохи незвичним для України способом. Щоб отримати гарантію відсутності проблем з боку влади, Фіала восени 2021 року купив одне з найвпливовіших політичних інтернет-видань — “Українська правда”. Навряд чи воно було йому потрібно, як з інвестиційної точки зору, так і для розширення політичного впливу. Тим більше що новий власник публічно пообіцяв не втручатися в редакційну політику сайту. Однак сам факт володіння “Українською правдою” зняв з Фіали всі претензії з боку Зеленського. Адже в іншому випадку видання знову могло змінити власника. І популярний сайт міг отримати нового редактора. Скажімо, когось більш дружнього до Порошенка чи Медведчука.

Іншими словами, це був пакт про ненапад і взаєморозуміння. “Українська правда” залишилася нейтральною до Зеленського (хоча Порошенка, наприклад, вони завжди не любили), а президент забув прізвище Фіали. І справді, після того, як чех став власником “Української правди”, Володимир Зеленський на своїх пресконференціях і інтерв’ю більше жодного разу не згадав Томаша Фіалу.

Що стосується опозиції, то президент з самого початку цілеспрямовано обмежував її вплив на телевізійному ринку. І якщо тиск на медіахолдинг Медведчука можна було легко пояснити його зв’язками з Кремлем, то з проєвропейською опозицією у вигляді Порошенка довелося вигадати іншу схему. Допомогла війна і воєнний стан.

Через місяць після початку війни державний регулятор вимкнув з кабельних мереж і цифрового ефіру три опозиційні телеканали, лояльні Петру Порошенку: “Прямий”, “5 канал” і “Еспресо”. У них залишилося тільки мовлення на YouTube та деяких стрімінгових сервісах, що значно звузило українську аудиторію.

В той же час найбільші загальнонаціональні канали, контрольовані олігархами, увійшли в “Єдиний телемарафон” — державний телеканал, який цілодобово транслює новини і відеосюжети, переважно про ситуацію в країні та на воєнну тематику. Ідея цього проекту полягала в тому, що телеканали “1+1”, “ICTV” та “СТБ” будуть постачати для марафону контент у вигляді новин і телевізійних сюжетів, а держава їм за це буде платити.

Намагаючись встановити контроль над інформаційним простором, у Зеленського не забували заробляти на державному телебаченні. Наприклад, у державному бюджеті на 2024 рік уряд виділив на фінансування парламентського телеканалу “Рада” 170 млн гривень (приблизно 4 млн доларів). Виявилося, що дві третини цих грошей без конкурсу передали приватній компанії “Кінокіт”, яка належить колишньому заступнику голови Офісу президента Кирилу Тимошенку. Замість того, щоб створювати телевізійний контент на базі телеканалу “Рада”, його керівник уклав контракт на виготовлення контенту у приватної фірми чиновника Офісу президента.

Доступ до державних фінансів дозволив команді Зеленського вирішити відразу два питання. Після обмеження впливу опозиції на виборців, вони почали фінансувати збиткові олігархічні телеканали за рахунок держави та створили чергову корупційну схему власного збагачення. Від керівників телеканалів вимагали лише одного: жодної критики на адресу президента.

У січні 2024 року в Києві майже одночасно сталися дві події, кожна з яких пов’язана з критикою Зеленського. Через два дні після того, як журналіст видання “Дзеркало тижня” Юрій Ніколов на одному з YouTube-стрімів вкрай негативно охарактеризував професійні якості президента, в його квартиру намагалися вдертися невідомі чоловіки. Вони стукали в двері, кричали, що відправлять Ніколова на фронт, називали його зрадником і провокатором. Після цього хулігани, знімаючи все на камеру телефону, обклеїли двері квартири журналіста листівками з образами. Приблизно через 15 хвилин це відео опублікували в телеграм-каналі “Карточный офис”, який часто ділиться інсайдами з Офісу президента.

Ще через кілька днів в інтернеті був опублікований відеозапис з прихованою камерою з готельного номера, на якій показані журналісти проекту Bihus Info під час вживання наркотиків на приватній новорічній вечірці. Цей проект давно відомий своїми антикорупційними розслідуваннями, на його YouTube-канал підписано біля одного мільйону людей. За кілька місяців до появи відеозапису з наркотиками журналісти Bihus Info випустили на своєму каналі серію відео з розслідуваннями корупції соратників Зеленського.

Незважаючи на те, що президент Зеленський публічно засудив тиск на журналістів, замовники обох інцидентів так і не були знайдені. Примітно, що подібна практика переслідування журналістів за участю спецслужб була широко поширена за часів президента Януковича.

>>> 29. Причини конфлікту з мером Києва Кличком

Зміст

Як справжній популіст, Володимир Зеленський не любив обмежувати себе в обіцянках, які він із задоволенням роздавав виборцям. Зрозуміло, майже всі вони так і залишились фантазіями. Наприклад, 7 червня 2021 року президент пообіцяв за три роки висадити в Україні 1 мільярд дерев. Дуже хороша і смілива ініціатива, враховуючи, що Україна має непропорційно високу площу орних земель і вкрай малу площу лісів по відношенню до загальної площі країни. Лише одна проблема: реалізувати таку ідею на практиці неможливо.

Критики президента у соціальних мережах одразу підрахували: щоб посадити в Україні мільярд дерев за три роки, потрібно садити більше 10 дерев на секунду. Експерти також поставили під сумнів ініціативу президента:

“Якщо садити дерева з густиною 1 дерево кожні 5 метрів (так виглядає досить густий ліс), то на одному гектарі поміститься 492 дерева. На квадратному кілометрі відповідно у сто разів більше – 49200 дерев. 330 мільйонів дерев на рік займуть 6 тисяч 775 квадратних кілометрів. За три роки це буде 20,3 тисячі квадратних кілометрів, що становить більше 3,6% підконтрольної (уряду) території України”, – повідомив директор асоціації “Енергоефективні міста України” Святослав Павлюк.

Наступні події показали, що чиновники, яким Зеленський доручив втілення свого задуму, трохи його виправили. На сайті “Зелена країна” вони показували красиві цифри посаджених дерев, але при детальному розгляді виявилося, що мова йде не про створення нових лісів, а про оновлення старих, вже існуючих лісів. Наприклад, за час весняної висадки у 2023 році лісівники відзвітували про оновлення 11988 гектарів лісу, але при цьому нові ліси створили лише на 542 гектарах. На практиці це означало, що реалізація проекту президента йде успішно, але кількість нових лісів вряд лише сильно збільшиться. Хоча Зеленський у своєму виступі мав на увазі саме збільшення площі лісів.

Ще один мегапроект президента, який він озвучив у 2020 році, був пов’язаний зі створенням державної авіакомпанії − Ukrainian National Airlines (UNA). Зеленський навіть пообіцяв виділити для старту нового авіаперевізника близько 100 млн доларів. Досі незрозуміло, що спонукало президента запропонувати таку ідею. Пасажирські авіаперевезення – це складний і низькорентабельний бізнес. Більш ніж ймовірно, що в разі свого створення державну авіакомпанію практично одразу спіткала б доля “Укрзалізниці” – національної залізничної компанії, яка з року в рік показує збитки. Бюджет України не настільки багатий, щоб запускати проекти, які кожного року потребуватимуть субсидій, як мінімум, на кілька мільйонів доларів.

Деяке занепокоєння викликав той факт, що ідея Зеленського про створення Ukrainian National Airlines виникла на тлі майбутнього банкрутства найбільшої приватної авіакомпанії України − Ukraine International Airlines, більш відомої як МАУ. Найбільшим її акціонером був усім відомий Ігор Коломойський. Багато років МАУ досить успішно працювала як основний авіаперевізник в Україні. Звичайно, багатьох не влаштовував той факт, що за внутрішній рейс на 800 кілометрів доводилося платити 200 доларів, але іншого вибору не було.

Починаючи з 2015 року, справи у МАУ почали погіршуватися. Після анексії Криму авіакомпанії доводилося облітати територію Росії, що відразу зробило польоти в Азію неконкурентними. Згодом, у 2018 році, держава значно спростила умови роботи авіакомпаній-лоукостерів. В результаті українці почали масово літати в Європу через лоукости. Це стало важким ударом по МАУ, оскільки її бізнес-модель була побудована на високих цінах і монополізації ринку. Поступово авіакомпанія Коломойського почала накопичувати борги перед державним аеропортом Бориспіль і підприємством аеронавігаційних послуг “Украерорух”. На момент банкрутства МАУ загальна сума боргу компанії перед державою досягла 100 млн доларів.

15 лютого 2022 року, за 9 днів до початку повномасштабної війни, Ігор Коломойський висловив готовність передати державі частину акцій МАУ в обмін на борги. Досить цікава пропозиція, враховуючи, що станом на початок лютого 2022 року авіакомпанія Коломойського вже майже нічого не коштувала. Майже весь авіапарк МАУ належав зарубіжним лізинговим компаніям, які за кілька тижнів до російського вторгнення забрали свої літаки. Нерухомість МАУ була переоформлена на інші компанії або продана за судовими позовами приватних кредиторів. Ймовірно, весь сенс створення Ukrainian National Airlines полягав у викупі боргів у авіакомпанії Коломойського. Хоча конкретних доказів цьому немає. У зв’язку з початком війни проект заморожений.

Не менш цікаво, як Володимир Зеленський намагався шукати гроші на свої повітряні замки. У вересні 2021 року президент Зеленський під час візиту в США зустрівся з представниками американського бізнесу та представив план трансформації української економіки. За даними Forbes, на презентації іноземцям запропонували виділити Україні 364 млрд доларів, з них 178 млрд доларів у якості міжнародної допомоги. Статті витрат проекту включали різноманітні галузі економіки. Наприклад, уряд бажав отримати 12 мільярдів доларів на будівництво теплових електростанцій на біопаливі, 25 мільярдів для виведення з експлуатації застарілих вугільних електростанцій, будівництва кількох атомних енергоблоків, гідро- та вітрових електростанцій. Ще 28,8 мільярдів доларів потрібно для поліпшення існуючої нафтогазової системи. Список був величезний, аж до будівництва президентського інноваційного університету, на який американцям пропонували виділити 100 мільйонів доларів.

Важко припустити, яке відношення до цього фестивалю благодійності могли мати американські інвестори, оскільки план трансформації України представили саме для них. Презентація не отримала якогось практичного продовження і лише показала, що автори проекту мають дуже поверхневе розуміння інвестиційного бізнесу.

У липні 2022 року, вже під час війни, прем’єр-міністр Денис Шмигаль представив на конференції в Лугано (Швейцарія) десятирічний план відновлення України. За словами глави уряду, на реалізацію цього проекту потрібно 750 мільярдів доларів, частину з яких пропонувалося взяти з заморожених на Заході російських активів.

Зміст плану відновлення в цілому нагадував документ, який роком раніше представили американцям. З урахуванням того, що велика частина грошей буде витрачена на відновлення зруйнованої інфраструктури. Про масштаб нового проекту говорив хоча б той факт, що на розвиток української культури та спорту пропонувалося виділити 20 мільярдів доларів.

Наївність, з якою український уряд звертався за фінансовою допомогою, оманлива. Про це на конференції Ukraine Recovery Forum в Лондонській школі економіки сказала колишня глава українського Національного банку Валерія Гонтарева.

“Коментарі, які іноді можна почути від представників української влади, в дусі, що “нам потрібен трильйон доларів”, викликають у наших партнерів здивування. Один із представників великого донора України зазначив, що світове співтовариство, коли, наприклад, допомагає постраждалій в результаті природного лиха країні, не просто дає гроші (а трильйон – це сім довоєнних ВВП України), а допомагає відбудуватися”, — сказала Гонтарева.

Гонтарева, як людина, добре знайома з українською політикою, завуальовано натякнула, що не можна просто давати величезні гроші в руки Зеленському та його друзям. Частина з них буде просто розкрадена. Країни Заходу повинні самі контролювати розподіл більшої частини коштів, які будуть виділені на відновлення України. Звичайно, якась частина грошей піде на бюджетну підтримку. Але реалізація інфраструктурних проектів має суворо контролюватися представниками країн-донорів. Інакше, як мінімум, 20-30% виділених коштів зникнуть.

Що стосується Валерії Гонтаревої, то її історія дуже повчальна. Як відомо, у 2015-2016 роках саме вона провела чистку банківської системи України, в результаті якої ПриватБанк перейшов під контроль держави. Оскільки Коломойський оголосив її своїм особистим ворогом, перед приходом до влади Зеленського Гонтарева була змушена виїхати з України. Як згодом виявилося, це було своєчасним рішенням. 22 квітня 2019 року, наступного дня після другого туру президентських виборів і гучної перемоги Володимира Зеленського, Генеральна прокуратура України викликала Валерію Гонтареву на допит для вручення підозри у вчиненні злочину. На той час колишня глава Нацбанку вже жила в Лондоні, де викладала в Лондонській школі економіки. В інтерв’ю журналістам вона назвала вимогу прокуратури політичним переслідуванням і відмовилася приїхати в Київ, заявивши, що “в Україні може статися що завгодно”.

Ці побоювання були не даремні. У ніч на 17 вересня 2019 року невідомі особи спалили будинок Валерії Гонтаревої у передмісті Києва. Незважаючи на галас у пресі, паліїв так і не знайшли. А через місяць, в ефірі телеканалу Коломойського “1+1” артисти гумористичного шоу “Вечірній квартал” заспівали насмішкувату пісню “Горіла хата, палала…”, текст якої був прямо пов’язаний з колишньою главою Національного банку.

Генпрокуратура кілька разів наполегливо запрошувала Гонтареву приїхати в Україну. Але вони так і не наважилися оголосити її в міжнародний розшук. Всім було очевидно, що за цією історією стоїть особиста помста Коломойського. Тим більше, що сам олігарх цього особливо і не приховував. 2 травня 2019 року в інтерв’ю Bihus Info Ігор Коломойський заявив, що при необхідності Гонтареву доставлять в Україну “приватним порядком”.

“Якщо вона не прилітає, нічого страшного, ми її привеземо, якщо буде потрібно… Приватним порядком”, − сказав Коломойський.

>>> 28. Тиск на незалежні ЗМІ

Зміст